Розділ 1. Перед смертю

Мати помирала третій день, але не дозволяла вимкнути телевізор.

Звук був майже нечутним. На екрані кухар готував щось у великій сковороді, усміхався до камери й удавав, ніби кожна людина має вдома свіжий розмарин. Мати не дивилася. Вона лежала на високій лікарняній подушці, дихала через кисневу канюлю й раз у кілька хвилин переводила погляд на двері.

— Когось чекаєш? — запитала я.

— Коли медсестра прийде?

— О десятій. Ще двадцять хвилин.

— Поклич зараз.

Я підвелася. Ноги затерпли від низького стільця, на якому просиділа майже всю ніч.

— Тобі болить?

— Поклич Галю.

Медсестру звали не Галя, а Ганна Михайлівна. Мати знала це, проте вперто називала її Галею. Раніше Ганна Михайлівна виправляла, потім перестала.

У коридорі пахло антисептиком і розігрітою їжею. Навпроти поста медсестри чоловік у спортивній куртці наливав воду в одноразову склянку. Я подумала, що треба вмитися, розчесатися й зателефонувати на роботу. Учора я сказала директорці, що буду в лікарні до ранку. Не уточнила, скільки ранків це може тривати.

Ганна Михайлівна перевірила крапельницю, послухала материне дихання й запитала, чи посилився біль.

— Ні, — відповіла мати. — Мені треба поговорити з донькою.

— Говоріть. Я вам не заважаю.

— Наодинці.

Медсестра глянула на мене. За останню добу мати двічі плутала день із ніччю та питала, чому батько не забрав мене зі школи. Я бачила, що Ганна Михайлівна вагається, чи варто залишати нас без нагляду.

— Я покличу, якщо щось зміниться, — сказала я.

— Недовго, — попередила вона. — Раїсі Петрівні треба берегти сили.

— Я двадцять чотири роки берегла, — промовила мати. — Досить.

Ганна Михайлівна поправила трубку, поставила на тумбочку кнопку виклику й вийшла. Я зачинила двері.

— Що ти берегла?

Мати поворухнула пальцями поверх ковдри.

— Телефон вимкни.

— Він без звуку.

— Вимкни зовсім.

Я показала екран, натиснула кнопку живлення й поклала телефон до сумки. Мати стежила, поки блискучий край не зник під моїм шарфом.

— Сядь ближче, Олено.

Я пересунула стілець. У палаті було тепло, але її руки лишалися холодними. На лівій долоні збереглася світла смуга від обручки. Батько зняв її перед обстеженням і поклав у свою кишеню. Мене тоді розсердило, що мати дозволила йому забрати каблучку, хоча ще була при тямі. Тепер цей гнів здавався дрібним і недоречним.

— Ти пам'ятаєш свої пологи? — запитала вона.

Я прибрала руку.

— Навіщо ти про це?

— Пам'ятаєш?

— Уривками.

Насправді пам'ятала більше, ніж хотіла. Жовте світло в коридорі старого пологового будинку. Медсестру, яка наказувала не кричати. Власні пальці, що стискали край простирадла. Матір біля дверей приймального відділення — сердиту, заплакану, у застебнутому не на ті ґудзики пальті.

Потім був біль, від якого я втрачала відчуття часу. Чоловічий голос над головою. Маска. Пробудження в палаті без дитини.

— Мені сказали, він не дихав, — промовила я. — Ти була поруч, коли лікар усе пояснив.

— Була.

— Я не хочу згадувати.

— Доведеться.

Її голос був слабким, але тон лишався знайомим. Таким мати наказувала мені переписувати домашню роботу, повертатися додому до дев'ятої й не сперечатися за столом. Навіть тепер вона не просила — повідомляла, що буде далі.

— Для чого?

— Бо я збрехала.

У коридорі прокотили візок. Колеса вдарилися об поріг сусідньої палати, хтось тихо вилаявся. Я чекала, що мати пояснить. Вона заплющила очі й кілька разів неглибоко вдихнула.

— Покликати медсестру?

— Ні. Слухай. Твій хлопчик народився живим.

Я не відразу зрозуміла речення. Почула кожне слово окремо, але разом вони не мали сенсу.

— Який хлопчик?

Мати розплющила очі.

— Твій син.

— Мій син помер.

— Ні.

Я встала так різко, що стілець ударився об ліжко. Пляшка води на тумбочці похитнулася й упала на підлогу.

— Що ти кажеш?

— Сядь.

— Не наказуй мені сидіти. Що це означає?

Мати намагалася підвести голову. Я машинально поправила їй подушку, а тоді відсмикнула руки. Хотілося відійти, проте відступати в тісній палаті було нікуди.

— Після операції ти дві доби не приходила до тями, — сказала вона. — Була кровотеча. Тебе перевели до іншого відділення.

— Я знаю.

— Хлопчик був здоровий. Маленький, але здоровий.

— Ні.

— Олено…

— Лікар сказав, що він помер.

— Бо я заплатила.

Мені стало душно. Я підійшла до вікна й смикнула ручку, забувши, що стулку тут фіксували. Вона відчинилася лише на кілька сантиметрів.

— Ти не розумієш, що говориш.

— Розумію.

— У тебе сильні ліки. Ти плутаєш…

— Вадим Середа, — перебила мати. — Завідувач відділення. Я віддала йому гроші. Петро привіз їх уранці.

Вона назвала ім'я лікаря правильно. Вадим Григорович Середа стояв біля мого ліжка, коли я прокинулася. Саме він говорив про зупинку дихання, слабке серце й те, що медики нічого не могли зробити. Я запам'ятала його великі окуляри та пляму від кави на кишені халата. Багато років бачила цю пляму уві сні.

— Навіщо? — запитала я.

— Тобі було вісімнадцять.

— І тому ти вбила мою дитину?

— Я нікого не вбивала. Він живий.

— Де він?

Мати облизнула сухі губи. Я подала воду, але вона зробила лише ковток.

— Його забрали хороші люди. Павло та Ірина Левицькі.

— Хто вони?

— Подружжя з іншого району. Павло мав майстерню, Ірина працювала в аптеці. Вони не могли мати дітей.

— Ти віддала їм мого сина?

Мати заплющила очі.

— Я вкрала твого сина, — сказала вона після паузи. — Але тоді переконувала себе, що дала йому родину.

— У нього була родина.

Голос зірвався. Я притиснула долоню до рота, та нудота не минула.