Глава 34

Катя

Навіть не пам'ятаю, про що був вчорашній фільм і як опинилась у ліжку. Сідаю, розтираючи обличчя. Роми поряд немає. На мить здається, що мені все наснилося, і наша вечеря, і кіт. Виглядаю у вітальню — і розчулююся. Покривало валяється на підлозі, Ромка, скрутившись клубочком, спить на дивані, а Пірат з важливим виглядом лежить на Ромі. Але, помітивши мене, відразу зістрибнув вниз з виглядом «час годувати царя». Насипавши хвостатому сухого корму, повертаюся до кімнати і, глянувши котра зараз година, трусю Рому за плече.

— Ромо, тобі хіба не треба не роботу?

— М-м-м… ні, взяв вихідний, щоб побути з тобою, — бурмоче дико сонним голосом, хапаючи мене за руку. — Давай ще поспимо.

— О котрій ти ліг? — Подумки мучуся дилемою: відпроситися і залишитися з ним або все-таки піти на роботу.

— Пізно, під ранок. Сидів за деякими розрахунками, — він такий смішний, коли сонний. — Кать, залишся, га? Буде весело, коли я, нарешті, очі продеру, — не відпускає, все намагається покласти мою долоню собі під щоку.

— Гаразд, піду зварю кави, спробуємо тебе підняти на ноги.

На кухні набираю Влада, бос бере слухавку одразу після другого гудка.

— Владиславе Юрійовичу, змушена відпроситися на сьогодні. Даси вихідний?

— Що я нелюд чи що? Дам, звичайно. Ти вчора половину своєї роботи переробила. На особистому фронті все ще штормить? — догадливий, але голос трохи знущальний, йому тільки на руку, якщо ми з Ромкою розбіжимося.

— Дякую за розуміння, завтра побачимося, — я не зобов'язана йому звітувати про особисте, головне, що дав відгул. Відчуваю потилицею погляд і обертаюся. Скуйовджений Ромка з пом'ятим обличчям стоїть, привалившись до одвірка.

— Поставився з розумінням і відпустив? Яке у тебе душевне начальство, — в його інтонації чуються ревниві нотки. — Радий, що тепер маємо цілий день, щоб побути разом.

Після душу сідаємо снідати, залишки вчорашньої напруги все ще носяться між нами і я не знаю як позбутися цієї безглуздої незручності, адже розумію, що з ним мені набагато краще, ніж без нього. Я кохаю його, а кохання іноді штормить, бо воно як море.

— Ромо, а ти хотів би мати дітей? — Після мого питання він розгублено завмирає, ляскаючи своїми гарними очима.

— Взагалі-то, в майбутньому я планував мати дітей. …Катю, що ти вагітна?

— Ні, просто хотіла дізнатися, як ти ставишся до дітей, — посміхаючись, опускаю очі. Напевно, ще жодного разу, жоден чоловік не реагував спокійно, відповідаючи на це питання. — Потихеньку все про тебе з'ясую і в уявному списку поставлю галочку. Тварин любить, мати дітей не відмовляється.

— Тоді я теж хочу тебе спитати, — Рома посувається ближче і бере мене за руку. — Кать, ти вчора сказала, що була на цвинтарі. Ми ніколи з тобою про це не говорили, я бачив, як ти уникаєш цієї теми. Можеш мені розповісти? Я хочу ділити з тобою і біль також.

— Просто… я можу розплакатися, а ти ж не любиш, коли я плачу.

— Кать, ну я ж не ідіот. Для сліз бувають різні причини, я це добре розумію. Ходімо, — тягне мене з-за столу до вітальні. Сідаємо на диван і Рома обіймає мене так, щоб я могла ховати обличчя у нього на грудях.

— Мій тато був політиком, боровся із корупцією, — починаю я свою сповідь. — Правильним та чесним людям у політиці завжди складно, бо це завжди бруд та договірняки, великі гроші, мафія, клани. Але мій батько хотів змінити життя багатьох людей на краще. У нього була своя команда, мама теж його підтримувала, хоча багато часу приділяла своєму маленькому бізнесу, у неї була мережа кондитерських в нашому місті. Якось тато перейшов дорогу страшним і впливовим людям, — згадуючи цей момент завжди схлипую і починаю тремтіти, і міцні руки Роми стискають мене ще міцніше. — Того дня ми збиралися до театру, мені було сімнадцять, мама привезла мені з Італії шикарну сукню кольору білого лотоса. Тато жартував, що в ній я схожа на наречену. Ми вже були біля вхідних дверей, коли до будинку увірвалися озброєні люди в масках. Я чула кілька пострілів. Мама накрила мене своїм тілом, поваливши на підлогу. Все сталося так швидко, але я ще довго не могла поворухнутися від шоку. А коли, нарешті, піднялася на ноги, батьки не подавали ознак життя, а моя біла сукня стала зовсім… червоною.

— Боже, маленька моя, я тобі так співчуваю, — шепоче Рома, цілуючи мене у скроню. — А я ще дурень змушував тебе одягнути на зустріч червону сукню.

— Я зробила це тільки заради тебе, — продовжую схлипувати.

— Чому? Потрібно було сказати чи категорично відмовитись.

— Бо кохала тебе дурня.

— Кохала? — Напружується всім тілом.

— І зараз кохаю. Але до кінця тижня ти все одно спиш на дивані, щоб Пірату не було так самотньо, адже він все-таки наш гість.

— Ага, звісно, — усуває мене від себе, піднімає мою голову і починає цілувати моє мокре обличчя. Ніжно, з трепетом, з любов’ю. — Катю, я тебе так кохаю.

— Знаєш, ти потихеньку допомагаєш позбавлятися мені моїх страхів. З тобою я вже можу спати в темряві та одягати червоне. Залишилося лише позбутися страху висоти. Я давно поставила собі за мету стрибнути з парашутом. Кажуть, щоб позбавитися страху — треба йти йому назустріч. Тому колись я стрибну і стану очманіти якою сміливою. Перед тим, як стати мамою, я хочу позбутися страхів, щоб потім навчити своїх дітей бути сильними.