Глава 32

Катя

— Перепрошую, в чому він найкращий? — Прикинувшись дурепою, питаю з кам'яним обличчям.

— Катю… — у Роми навіть голос змінюється, і я вперше бачу його блідим. 

— Як у чому? — вигукує із здивованим захопленням ця фіфа. — Рома найкращий в ескорт послугах! Вчора всі жінки були ним зачаровані. Вам ще пощастило! Певна, заявки на нього оформлені вже на місяць наперед!

— Пішла на хрін звідси! Я там більше не працюю! — Рома зривається і підвищує на неї голос, пропалюючи зневажливим поглядом. — Катю, — намагається взяти мене за руку, але я відсмикую руки і намагаюся зробити вдих, тільки повітря чомусь проникає в мої легені гострими осколками.

— Будь ласка, не чіпай мене зараз, — бурмочу і мрію опинитися вдома. Він мені збрехав щодо роботи. Я відчувала, що щось не так. Ця жінка сказала правду, а Ромка мене обдурив, він знову в ескорті, посміхається за гроші і дає помацати себе тіткам за долари. Гидуючи кривлюсь, ковтаючи сльози, і боюся подивитися йому в очі, інакше тоді точно розревуся.

— Катю, прошу, подивися на мене. Благаю, повір, з ескортом покінчено тепер вже назавжди. Я просто мав відпрацювати борг, щоб з мене не здерли внесену заставу. Я вийшов на один вечір, але нічого такого не було, жодного інтиму. Я не зміг би.

— Не зміг би? — підборіддя тремтить, руки теж. — Значить, гроші для тебе важливіші, а збрехати легше простого? Подобається робити з мене дурепу, коли тобі зручно? А я вірила, жити без тебе не могла, а він найкращий в ескорт послугах…

— Катю, я просто побоявся, що ти не зрозумієш. Думав, поставлю там крапку по-тихому і все, навіщо тебе зайвий раз турбувати. Я туди більше не повернуся. Катю, я кохаю тебе! — Вимовляє з надривом, не витримую і піднімаю очі. А сльози тихо самі котяться по щоках. Сказав. Зізнався. Саме в цей момент, коли зробив мені боляче своєю брехнею.

— Кохаєш? Якби кохав, не став би мені брехати, не став би туди йти. Ти ж не стовпом стояв на тій вечірці, ти робив свою кляту роботу. А потім тобі вистачає совісті виправдовуватися і освідчуватися мені? Клас, коли я вчора сиділа на цвинтарі біля могили моїх загиблих батьків, мріючи, щоб ти був поруч зі мною, ти в цей момент вбирався на зустріч з багатими кралями! Ось тепер я почуваюсь жалюгідно. Замість мене віддав перевагу грошам. Сувора реальність. Влад мав рацію. А я так не хотіла, щоб він мав рацію, — різко підводжусь з-за столу і Рома схоплюється разом зі мною.

— Кать, чому ти мене не чуєш? — у його голосі стільки розпачу, як і у його прекрасних очах, які ще більше ятрять мою рану.

— Ні, Ромо, я як раз тебе дуже добре почула. Не йди за мною! Не чіпай мене! — кидаюся від нього, коли він хоче зловити мене за руку. — Я поки що не хочу тебе бачити!

Рома залишився стояти як укопаний, розбитий, пригнічений, тільки зараз мені шкода себе, а не його, шкода своїх розбитих надій. Знаю, що треба заспокоїтися, що в такому стані я не можу адекватно мислити, можу легко зробити дурість, про яку потім шкодуватиму до кінця своїх днів. Додому їхати не можна, Рома може мене там знайти і тортури відвертою розмовою продовжаться. До подруг? Ні, поки зарано, вони почнуть голосити, жаліти мене, проклинати мого хлопця і я точно наревуся до гикавки. Переключити думки мені завжди допомагала робота. Коли я злюся я виконую її особливо завзято, швидко і напрочуд якісно. Тому їду до офісу. Сьогодні вихідний, але черговий завжди там є. Влад розпорядився. Зазвичай у неділю наш бос не бере слухавку, але в крайніх випадках, коли людям дуже терміново потрібна консультація адвоката Владислава Юрійовича Розумко, черговий відправляє повідомлення і бос передзвонює.

На моєму столі купа документів, які потрібно розсортувати, щось відправити до архіву, щось внести до комп'ютера, щось знищити. Кидаю сумку на стілець і беруся до справи.

— Що ти тут робиш? — лунає хвилин за п'ятнадцять позаду мене. Не хочу знати, чому Влад теж тут. Не обертаюсь, продовжуючи розбирати папери. — Щось я не бачив твоєї машини.

— Я на таксі. Більше ні про що не питай, — ціджу крізь зуби.

Через півгодини він повертається зі склянками та коньяком. Сідає поруч і ставить пляшку на стіл:

— Тоді давай знімемо стрес мовчки. Тобі це потрібно. На тобі немає обличчя. Без закуски, за суворими законами розбитого серця, — наливає трохи і випиває вміст своєї склянки одним великим ковтком. Я роблю те саме, але дико зморщившись і ще десять секунд не можу розплющити очі. Без лимона або оливки дуже міцний. Влад сміється. І наливає ще.

— Не сподівайся мене напоїти. Я все одно не хочу про це розмовляти. Краще виклич мені машину. Поїду до подруги або просто кататимуся містом.

— Обговорюватимете з подругами вічну тему «чому всі мужики козли, а баби дури»? Я можу й сам тебе відвезти. Обіцяю не чіплятися, але розмова зі мною була б набагато результативнішою, — вдивляються в мене сірі очі. Влад вміє добиватися свого, але сьогодні я не піддамся на його хитрощі. Дістаю телефон і сама викликаю собі таксі, посміхаюся, гордо піднявши підборіддя.

— Ох, Катько-Катько, — зітхає він. — Завтра чекати на тебе?

— Так. Кінця світу не сталося. Спасибі за компанію, цей пекучий ковток був мені потрібен. Бувай, — торкаюся його плеча і Влад на коротку мить накриває мою руку своєю долонею.

Коли Віка відчинила мені двері, вона все зрозуміла за виразом мого обличчя, адже не дарма вона обрала психологію. Розкинула руки і прийняла мене в свої обійми.