Глава 23

Катя

— Кать, ти там не тільки по Луврах вештайся, замість того, щоб відстояти чергу на Ейфелеву вежу, краще по бутиках полазь. Толку буде більше, — дає мені настанови Данка. — Нарядів прикупи, вино дегустуй, можна з якимсь симпатичним французиком. Ти туди їдеш по пригоди, а не пам'ятки культури розглядати. На це можна і в інтернеті подивитись, а ось пригоди…

— Данко, я їду провідати тітку. Досить з мене поки що пригод. Після дня народження як поперли, досі на паузу не можу поставити. Ніяких французів, навіть дуже симпатичних. Багет у руки і вільний! — бубоню собі під ніс, збираючи валізу.

— Що там Влад, досі дується? — Віка вирішила ризикнути і таки запитати мене про це. Хоча я суворо заборонила їм згадувати в розмовах Рому і Влада заради мого душевного стану, який, нарешті, вирівнявся. Кохання ще шкрябає в грудях своєю лапою, але я хоча б більше не реву.

— На роботі Влад поводиться дуже професійно, — відповідаю, зітхаючи. — Я передбачала найгірший варіант, але помилилася. В офісі він мій бос, вимогливий, суворий, жорсткий, якщо заслужили, але може й похвалити, скупо, щоб не розслаблялися, але слова завжди підбирає правильно. …А вчора раптом запропонував підвезти мене додому. Моя машина в ремонті, ми допрацювалися допізна, погода жахлива, грім. І я погодилась. Зайшли в кафе випити по філіжанці кави, бо він запропонував, а я знову погодилася. Дівчатка, з ним щось не так, — піднімаю на подруг стривожені очі.

— В сенсі? — хором кидають вони, насторожившись.

— Не хочу, щоб він у мене закохувався, — знову відвертаюся до валізи.

— Знаєш, Кать, я тебе дуже люблю, але іноді мені хочеться придушити тебе. Шкода немає пігулок від кохання, ми б їх в тебе силою заштовхали, щоб ти забула цього ловеласа! — Данка сердиться. По-своєму вона має рацію, але ж серцю не накажеш, я поважаю Влада, мені з ним цікаво, і в ліжку було добре, але  розум я через нього не втрачаю. Хоча, все більше починаю замислюватися, що втрачають голову від кохання лише невпевнені в собі особи. Тепер у мене в планах позбутися тарганів, які відповідають за невпевненість, наївність та довірливість, бо слюнтяйки адвокатами не стають.

І тільки-но я збираюся викликати таксі, не хочу, щоб дівчата мене проводжали, я тепер на розставання, хай навіть короткі, гостро реагую, телефон оживає в моїх руках, висвічуючи «Влад».

— У тебе ж літак о четвертій? Я тебе відвезу, — вмикає боса, і заявляє мені владним тоном. — Якщо встигла викликати таксі – скасуй, бо я вже біля твого під'їзду! І не сперечайся зі мною, Кать, прошу тебе! Спускайся, коли будеш готова!

— Дідько, — закушую губу, коли він відключився. — Влад тут, — поясню подругам.

— Ведмежатко, не опирайся долі, нехай зараз усе йде, як іде, — обіймає мене Вікуся.

— Психологи ж не вірять у долю, — пирхаю і обіймаю їх по черзі. — Спробую розібратися без ваших стрьомних порад. Люблю вас! Чекайте від мене купу фоток!

Влад стриманий. Схоже, він і не збирається говорити, чому раптом вирішив мене проводити. Може, хоче переконатися, що я лечу сама? Навіть не поривався обійняти чи цмокнути у щічку. Просто дивився у вічі. І цей промовистий погляд стояв у мене перед очима весь політ!

***

— Катерино! Вставай, ледащо! — вигукує, наспівуючи на всю квартиру, тітка Олена або Елен, як її тут тепер звуть, і я ще глибше заповзаю під подушку. — Ти в курсі, що чоловіки люблять стрункі ніжки? А для цього треба багато ходити! — Залітає до кімнати і стягує з мене ковдру. — У нас стільки планів! За три дні Париж не обійти!

— А давай я сьогодні сама погуляю? — Сподіваюся схитрувати, сяду в парку на лавочку і звідти милуватимуся цією клятою вежею. Після приїзду вона п'ять годин катувала мене розпитуваннями, через що на ранок у мене боліли щелепи, потім ми два дні ходили по музеях, соборах та магазинах, через що сьогодні я ніг не відчуваю і мені вже по барабану стрункі вони у мене будуть чи ні, кому не подобається нехай не дивиться. Хочу лежати і бажано в напрямку рідного дому.

 — Хитрунко, думаєш обдуриш мене? — Тітка зображує на обличчі хижу радість. — Піднімайся, снідаємо і вперед! Наступного разу приїжджай не сама, а зі своїм молодим чоловіком, прогулянки одразу стають набагато веселішими, бо кохання не знає втоми. А одну не відпущу, ще причепиться якийсь араб, вони люблять пишногрудих дівчат. А я як гляну на них — вони врозтіч розбігаються. Ти ж мене знаєш, я баба бойова.

Нарешті, піднявшись на Ейфелеву вежу на майданчик для туристів, чомусь згадую наше перше побачення з Ромою та його побажання. Піддавшись імпульсу, дістаю телефон та набираю його номер. Ну ж бо, візьми слухавку поки я не передумала!

— Катю? — лунає його щире здивування і моє серце відразу стискається солодким болем.

— Привіт тобі з Парижа! — Вимовляю удавано піднесено-радісним голосом. — Мрії справді повинні здійснюватися! У мене вийшло!

— Круто, молодець. Радий за тебе, — чую, що посміхається. — І як тобі Франція?

Рома

Після розмови з Андрюхою стає набагато легше і я вирішую все ж спробувати з роботою. Не буду поки що звільнятися з ескорту, спочатку треба спробувати влаштуватись до клубу. Не факт, що мене візьмуть, однак...

Вирішую подзвонити Кості, поки ще нема девʼятої. Він одразу бере слухавку: