Глава 22

Катя

Котрий день ходжу, як прибита, тіло в одному місці, а думки в іншому. Після тієї зустрічі душа точно залишилася не зі мною. Рома не хотів мене відпускати, а я не хотіла йти, але все одно пішла. Стільки ніжності було в його очах, стільки смутку в голосі. Він і сам розуміє, що наші світи надто різні і бути разом — це лише мучити один одного. Мені потрібна стабільність і вірність, тому що його робота… Ні, про це краще не думати, не можна уявляти, що він продовжує цим займатися, посміхається за гроші. Щоразу судомно схлипую, коли ловлю себе на цій думці. Кохання в'їлося в моє серце і тепер роз'їдає його зсередини якоюсь невідомою отрутою. Кілька разів хотілося йому зателефонувати і просто спитати, як у нього справи. …Дурне серце. Бідолашна, дурна Катька.

Влад не з'являється на роботі вже четвертий день. Сказав одному з помічників, що захворів та працює вдома. Щось я не дуже вірю в цю його хворобу. Мені вперто не дзвонить, і я ніяк не наважуся, хоча треба, бо якось не по-людськи. Адже Влад мені нічого поганого не зробив, це я повелася як погань, обдурила, мало не переспала з іншим.

***

…Я не попередила Влада, що приїду. Дізналася в офісі адресу та приїхала ввечері після роботи. Знаю, босу це не сподобається, у цього зануди все повинно бути заплановано і під контролем, він навіть хворіє за графіком. Дзвоню у дверний дзвінок і збираюся з думками. Прожене так прожене, головне спробувала.

— Заходь, — відчиняє, кидаючи стриманим тоном. Не вітаємось. Киваю і проходжу всередину. Я в нього ніколи не була, тому цікаво подивитися, як живе наш крутий адвокат. У його котеджі стильно та напрочуд затишно, дизайнери звили йому комфортне холостяцьке гніздечко. Французькі вікна, шикарні світлі меблі.

— У тебе дуже гарно, — видихаю чомусь тихим голосом.

— Угу, радий, що тобі сподобалося, — а ось у його голосі повно докору на мою адресу. — Прийшла покаятися?

— Просто поговорити.

— Ну, сідай. Кави чи чогось міцнішого? — колють мене сірі очі, намагається промацати і відчути якими будуть мої слова.

— Ні, дякую, нічого не потрібно. Владе, я хочу зрозуміти як… наша з тобою ситуація позначиться на роботі? Ти мене звільниш?

— По-твоєму, я схожий на недоумка чи мстиве лайно? Ну, дякую тобі, що була про мене такої думки. Ні, на роботі це ніяк не позначиться, якщо ти виконуватимеш її сумлінно і організовано, — відрізав жорстко, підійшов до міні-бару і хлюпнув собі алкоголю. — Хто він, Кать? У вас із ним все серйозно?

— Не було у нас із ним нічого. І ми вже розбіглися. Якщо закохатися не в ту людину, це дуже ускладнює життя, — я не те, щоб виправдовуюсь, я дуже сподіваюся, що Влад зрозуміє стан моєї душі. …Хоча навряд, чоловіки мають іншу логіку.

— Ти закохалася? — обурено пирхає. — Чому жінок так часто тягне до нікчем? Комплекс жертви?

— Не кажи так, ти його не знаєш! — одразу хмурюся, нікому крім мене не можна лаяти Ромку. — У будь-якому випадку все скінчено. Мені треба жити далі. Хочу до двадцятого числа завалити себе роботою, а потім взяти чотири дні відпустки. Я ще позавчора замовила квитки туди й назад. Злітаю ненадовго до Парижа, — піднімаю голову, щоб подивитись на реакцію Влада. Він знову освіжив свою склянку, додав льоду і тепер вивчає мене уважним поглядом.

— Поїдеш лікувати розбите серце до столиці романтики? — Іронічно кривить губи. — Катерино, я думав ти набагато розумніша.

— У Парижі у мене живе рідна тітка, я вже кілька років обіцяю її відвідати і от, нарешті, зібралася. Хочу побачити близьку людину і побачити місто, це була моя мрія з дитинства. І не потрібно котити бочку на романтику, ви циніки завжди намагаєтесь отруїти все прекрасне навколо себе.

— Ну, у тебе теж вийшло отруїти щось хороше, що в нас було, — знову докір ображеного чоловіка. Чоловіка, який мене навіть не кохає. Його влаштовувало, що ми займаємося любов’ю без цієї самої любові, але тепер він чомусь страшенно скривджений.

— Ми з тобою не були парою, Владе. Ми були коханцями, партнерами з оргазму. А я все-таки хочу нормальних стосунків, зі справжніми почуттями, побаченнями, зізнаннями та весіллям. Ось такі непопулярні в мене мрії, — відвертаюся, надувши губи. Мені все одно, хай вважає мене ідіоткою.

— Я беруся за нову справу, працюватимемо разом. Тож одну твою мрію я здійсню точно, завалю тебе роботою, — витримавши довгу паузу, вимовляє Влад. — Залишишся на ніч? Втішу. І може пробачу.

Не щастить мені з мужиками й крапка. Я йому про одне, він мені про інше. …Мабуть, настав час завести кота.

— Ні, поїду додому. Побачимося тоді завтра вранці, — не треба мені твоє прощення і втішати мене теж не треба.

Сідаю в машину, ляскаю дверцятами, хапаюся за кермо і… починаю ревіти. І не тому, що на вулиці йде дощ, і я намагаюся його морально підтримати. …Просто мені так хріново без… нього, мені так хочеться, щоб мені стало легше, але образ Роми завзято слідує за мною, ніби причина не в моїх емоціях, а в тому, що це його думки вперто мене переслідують. Це він не хоче мене відпускати...

Рома

— Ну, в принципі, я щось таке і підозрював, — таки каже Андрій, раптово розслабившись і усміхнувшись. 

— В сенсі? — я здивовано дивлюсь на нього, намагаючись зрозуміти, що саме він має на увазі.