Глава 18

Катя

«Червоне? Ні, тільки не червоне!»

Задихнувшись від обурення і з жахом округливши очі, пишу йому у відповідь. Та він знущається! Я ж йому казала, він мав пам'ятати! Відповідь від нього приходить негайно, ніби Рома тільки цього й чекав.

«Такі жорсткі правила вечірки. Нагадую, ти мені винна і чималеньку суму. Тому потерпиш якось! Від червоного кольору ще ніхто не помирав!»

Розумію, що сперечатися марно, Рома на поступки не піде. Так, я йому заборгувала і мушу відпрацювати, тим більше, що раніше, до того як він повів себе, як останній йолоп, я йому пообіцяла зіграти його дівчину. Гарчу, стиснувши кулаки від безпорадності та злості. Кажуть, лише жінки вміють завдавати витонченого болю. Так от брехня, мужики такі самі садисти! Півночі крутилася, поки заспокоїлася.

Навіть Влад після обіду помітив, що зі мною щось не так. Довелося йому наплести, що мені недобре, він навіть з невимовною турботою в очах сказав, що сьогодні на ніч до мене не прийде, хоче, щоб я відпочила. Ощасливив перепочинком в любощах! Тому після роботи я витратила цілий вечір на пошук червоної сукні, чортихаючись, сопучи і проклинаючи Рому. І я її все ж таки купила: недешеву, яскраво-червону, облягаючу, з відкритими плечима. Називається: «Зваба».

Залишилося тільки відпроситись у боса піти в п'ятницю раніше і щось таке адекватне зморозити чому мене не буде на вихідних. Я не люблю брехати, терпіти цього не можу, але правду сказати не можна інакше Влад мене просто приб'є.

— Владиславе Юрійовичу, мені сьогодні дуже потрібно піти раніше.

— Ти знову погано почуваєшся? — сірі очі пильно досліджують кожен сантиметр мого тіла, пропалюють навіть через одяг.

— Ні, мені сьогодні добре. У мене зустріч одногрупників. Гулька запланована на усі вихідні. Не хочу спізнюватися, хочу з'явитися у всій красі, нехай бачать, що в моєму житті все склалося вдало і я щаслива. Ну, ти ж знаєш як на подібних зустрічах важливо виглядати поцілованим везінням, — я сказала йому майже правду. Просто зустріч не з моїми одногрупниками, а з Роминими, хай йому грець.

— Що це за зустріч випускників така на всі вихідні? Зазвичай зібралися, набухалися, розбіглися. А мене ти з собою не хочеш покликати?

— Ми домовилися, що своїх половинок залишаємо вдома, тільки однокурсники. Велика розважальна програма, щоб згадати юність.

— Ну-ну, сказала двадцятисемирічна жучка. Навіть боюся припустити чи згадаєш ти в такому віці свою молодість, — посміхається Влад. — Ну йди, — відпустив безрадісним голосом і провів підозрілим поглядом. Киваю, проковтнувши укол совісті і мчу додому, щоб встигнути до шостої.

Я така небезпечно заведена не в хорошому для Роми сенсі, що коли він під'їхав — я вже стою біля під'їзду з валізою, у проклятій червоній сукні. Виходить з машини, посміхається. Мені ці його посмішки, як ножем по серцю.

— Привіт, — підходить ближче. — Даремно не носиш червоне, тобі до лиця, і щічки такого ж кольору, — намагається взяти мою валізу, але я вперто, смикнувши ручку на себе, тягну її сама до багажника.

— Як мило. Кать, ти що,  зі мною не розмовляєш? Образилася на щось? — Знову посміхається, дивлячись, як я нервово смикаю ремінь безпеки, намагаючись пристебнутися, але ця зараза, як на зло, застрягла. У результаті, після десяти моїх ганебних спроб, Рома пристебнув мене одним клацанням. Нахилився якомога ближче і завмер, втягуючи повітря своїм ідеальним носом. — У тебе нові парфуми? Мені подобається, — в карих очах застрибали бісики.

— А мені по барабану подобається тобі як я пахну чи ні, — нарешті шиплю у відповідь. — Значить так, я прикинуся твоєю дівчиною, якось потерплю тебе ці дні, але, коли на нас ніхто не дивиться, не смій до мене торкатися. Зрозумів? У мене є хлопець!

— Не торкатися кажеш? — чорна брова знущально повзе вгору, а на гарних губах грає нахабна усмішка. — Давай уточнимо детальніше. Чим конкретно не торкатися: руками, кінчиком носа, губами, язиком чи…

— Іди в дупу! — У мені саме зараз щось конкретно вибухне!

— Якщо ти не проти туди теж можемо спробувати. Бо мені до лампочки твої умови. Ти мені винна, тож правила встановлюю я. Зрозуміла? І тим більше мені начхати, що в тебе є якийсь там хлопець! — Хапає мене за руки і впивається в мої губи, втискаючи в сидіння цим шаленим поцілунком. Він мене ще ніколи так не цілував. Вимогливо, з дикою пристрастю, глибоко, ніби намагається серце висмоктати, яке й так до горла підстрибує. Боже дай мені сил витримати його ці кілька днів, бо хоч би як я на нього злилася, скільки б у мене не було хлопців, та хоч чоловічий гарем, мене все одно буде притягувати до цього фатального паршивця.

Рома

Згадка про її «хлопця» вибішує, і я не придумую нічого кращого, аніж схопити її за руки і поцілувати. Одразу глибоко, не відпускаючи, не даючи передишки... Розумію, що давно вже нікого не хотів так, як це дівчисько.

Треба відірватись від її губ, треба зупинитись, треба не зближуватись, я це все розумію, але кожен раз, коли бачу її, вже не можу себе контролювати. 

Відриваюсь від її губ. Вони такі вологі і червоні після мого поцілунку, що це змушує усміхнутись. 

Пристрасть, так, пристрасть. Це всього лише пристрасть, не більше. Коли я пересплю з нею, це має пройти. Але поки що не можна. Треба, щоб вона відпрацювала борг, і тоді...