Глава 15

Катя

— Тобто, прикинутися твоєю… дівчиною? — ошелешено перепитую. Оце так облом. А я вже собі вигадала побачення. Ідіотці здалося, що я можу йому просто сподобатися, що він за мною скучив, адже його карі очі посміхаються так щиро, так тепло. Дідько, душу мені вивертає своїм поглядом! Невже його лише ролі бавлять? Знову обман. — Ромо, зараз ти це ти, чи зі мною розмовляє образ? — кусаю губи і щоб він не бачив, як я нервуюся, роблю великий ковток вина і починаю посилено колупатися виделкою в салаті поки красунчик вигадує відповідь.

— Кать, ти як спитаєш. Скажімо так, я але наполовину, — теж робить великий ковток і зупиняє погляд на моїх грудях. — Ти сильно любиш цю блузку? У тебе там соус, — усміхається, а коли я збираюся затерти пляму серветкою хапає мене за руку. — Не три, гірше буде. Вдома замочиш і все відіпреться.

— Ти ще й на пранні розумієшся? Оце вже точно ціни тобі немає, — сердито бурчу і кошуся на його задоволену фізіономію. — Тобі смішно?

— Ні, приємно, що я тебе хвилюю. Ціную твою симпатію. То що, допоможеш чи ні? Не хочу нагадувати, але ти мені винна.

 Миттєво спалахую і відсмикую руку.

— Чому просиш саме мене? Поклич з собою якусь красуню, щоб усі заздрили. Що за подія, до речі? — абияк узявши себе в руки продовжую їсти далі, це відволікає від жалю до себе.

— Зустріч випускників. За десять днів. Я надішлю повідомлення точно о котрій, де і що краще одягнути, — грає жовнами і тон раптом змінився. Що я такого спитала?

— А я ще не дала своєї згоди. І ти не відповів на моє запитання, — уперто хмурюся, а Рома ніби повторює за мною, теж брови звів на переніссі.

— Ти ставиш надто багато питань. Я ж сказав, бо ти мені винна, послуга за послугу.

— Так річ тільки в моїй заборгованості? Я, між іншим, пропонувала тобі заплатити, ти сам відмовився! — емоції одна гостріша за іншу, хочеться спочатку дати йому добрячого ляпаса, а потім поцілувати… на прощання.

— Мені іноді хочеться тебе вкусити за дуже м'яке місце, коли ти така! — кидає Рома ніби підслухавши мої думки. — Блін, Катю, я думав тобі сподобається ідея провести час разом.

— Ти не знаєш мене, щоб раптом подумати, що мені сподобається така ідея, — продовжую впиратися та вставляти шпильки, хоча в душі розумію, що хочу піти з ним. Мені просто хотілося почути від нього дещо інші слова.

Рома раптом встає і сідає поряд зі мною, присувається близько-близько:

— Кать, я тебе знаю, навіть більше, ніж слід, більше, ніж мені хотілося б, — шепоче на вухо майже торкаючись губами. — І це тепер…

— Що тепер? — Повертаю голову і опиняюся в небезпечній близькості, коли вже поцілунку не уникнути, якщо обидва цього хочуть. І він мене цілує. Ніжно, злегка розсовуючи мої губи своїм язиком.

— І це тепер мені заважає, — нарешті, закінчує фразу. От би хто ще розшифрував мені ці його слова.

— Ромчику, ти зі мною граєш, так? Як кіт з мишкою? Тебе це заводить? — шепочу біля його губ. — Подивися мені в очі і скажи правду!

— Якщо ти зараз же не припиниш... — знову грає жовнами. Боже, ось-ось іскри з очей посипляться, здається, я зараз справді добалакаюся.

— І що тоді буде, га?

— Ти дізнаєшся, що означає мене по-справжньому завести.

— Я мушу зараз від страху під стіл упасти? — боремося поглядами, гарчанням та сердитими мармизами.

— От нестерпна! Так, мусиш боятися, бо ні ти, ні я до цього не готові! — Здається, я вивела на емоції справжнього Рому.

— Добре, я прикинуся твоєю дівчиною, — знизую плечима вже з усмішкою. — Може, тепер спокійно поїмо? Диви, як розійшовся.

Рома

Щойно доїдаємо все, що я замовив, прошу нас розрахувати. Допиваємо вино, Катька знов дивиться кудись у вікно. Ще мить тому була такою гострою на язичок, а тепер знов задумлива. І правда ж хочеться... Вкусити. 

Поїхати до неї прямо зараз, цілуватись дорогою до квартири, вже на шляху стягувати з неї цей клятий офісний одяг, торкатися всюди, і щоб вона танула в моїх руках. 

А щойно зайдемо до квартири, щойно замкнемо двері і пройдемо до спальні...

— Ваш рахунок, — офіціант змушує виринути з думок, і це, напевно, на краще.

Киваю і розраховуюсь, викликаю машину. Маю довезти її додому, а вже звідти поїду й сам. 

Ми стоїмо під козирьком ресторану, на вулиці починається дощ. Бачу наше таксі. Водій підʼїхав до іншого виходу. Можу набрати його і попросити переїхати, але замість того беру Катьку за руку:

— Давай швиденько, он наша машина, — усміхаюсь і тягну її прямо під дощ, може хоч це мене трохи остудить. 

— Ромо, дощ же! — бурчить, але йде за мною.

Швидко крокуємо до машини, майже переходимо на біг, і нарешті сідаємо всередину, на заднє сидіння. Катька глибоко дихає. Вітаємось з водієм, той вмикає музику і ми рушаємо за її адресою. 

Катя намагається трохи поправити зачіску, пригладжуючи волосся руками, я ж за нею слідкую. Сьогодні вона намагалась спокусити мене? Усміхаюсь. Цікаво, як все обернулось. 

Опускаю погляд нижче і навіть крізь одяг бачу, як стирчать її... Чорт, нащо я туди подивився. Перериваю свою думку, треба б відволіктись, але...

Водій робить черговий поворот, і зовсім не звертає на нас уваги. Підсідаю ближче і торкаюсь долонею її кофтинки в районі грудей: