Глава 12

Катя

— Незручно питати, але в тебе таке радісне обличчя, — Влад вміє говорити з такою гострою іронією, що спочатку її не відчуваєш, вона наздоганяє тебе згодом, разом з його поглядом. У сірих очах завжди холодна сталь, він найбезжальніший адвокат, тому такий успішний. — Нарешті, знайшла папку, яку я попросив?

— Ні, я все ще в пошуку, — всю мою радість щодо втрати двох кілограмів, як корова язиком злизала.

— Другий день поспіль? Катю, я починаю нервувати, — постукує пальцями по столу та гіпнотизує.

— Тоді мені доведеться заночувати сьогодні в архіві.

— А хто мені обіцяв працювати не покладаючи рук 24/7? Посперечаємось, якщо я зараз спущусь з тобою в архів, то відразу її знайду?

— Ні, не треба, Владиславе Юрійовичу, — активно трясу головою і задкую до дверей.

— Боїшся, що одразу ж там тебе і звільню? — Мені починає здаватися, що йому подобається, що я його боюся. І я починаю це потихеньку використовувати, він тоді на диво стає добрішим і робить мені поблажки. Такому зуби показувати не можна, тільки він має таке право.

— Ні, боюся залишитися з вами наодинці в підземеллі, — бурмочу у відповідь, а він закидає голову і починає реготати.

— Іди звідси, доки я не спокусився перевірити наскільки тобі страшно!

Фух, і цього разу пронесло. Потрібно знайти цю чортову папку!

Іду додому пізніше за всіх, вірніше виповзаю. На вулиці стемніло, але папка вже лежить на столі у боса, тому вранці сіроокий монстр придумає мені нове завдання із серії «принеси те, не знаю що». Натискаю на брелок, мій танчик агукає і привітно блимає фарами. Зараз додому, ванна і спати, навіть їсти не хочеться. Тротуаром повз проходить компанія галасливих підлітків.

— Ромко, не гони біса! — раптом вигукує один з них, і я сіпаюся, але не від несподіваного вигуку, а через… це ім’я. Не згадувала скільки днів і на тобі!

***

 — Кааать, ну пішли з нами, — скиглить Віка в слухавку. — Сьогодні п'ятниця, завтра субота…

— У мене теж є календар, але ти не знаєш мого боса, — зітхаю, скрегочучи зубами, дивлячись на стопку паперів, які сьогодні наприкінці робочого дня сунув мені Влад. — Знаєш, як він почав мене називати? Жучка! Мені хочеться і цього тріснути чимось важким.

— Досить, ти вже одного стукнула. Ведмежатко, у в'язниці тобі не сподобається. Ми трохи розслабимося і додому. Данка дістала запрошення до того крутого клубу. Не дай своєму босу перетворити тебе на канцелярського пацюка, відчуй себе жінкою.

— Так нечесно, знаєш, як підібрати слова. Чому психологи так легко маніпулюють людьми? Здаюся та йду з вами.   

— Ура! Відірвемося втрьох! Заїдемо за тобою за годину!

На душі одразу полегшало, хода стала котячою, відчиняю шафу, щоб швиденько придумати, що мені одягнути. …В очі, як на зло, кидається лимонна сукня, сповзла з вішалки і вибилась з шеренги інших. Серце одразу «бубух, бубух, бубух» об ребра, нагадуючи про той день і про ті руки, які її з мене знімали. Потрібно буде сховати подалі, щоб очі не мозолила, навряд чи колись ще одягну.

Вибираю улюблені джинси, світлу футболку з одним плечем. Сумочка, балетки, ніякого яскравого вечірнього макіяжу і так згодиться, бо я не збираюся там нікого чіпляти. З такою роботою моє особисте життя під великим питанням, хіба що мій обранець погодиться, що я спатиму на побаченнях.

Дівчата намарафечені, сексуальні, ніби там буде присутній арабський принц і їм обов'язково треба його вразити наповал, а потім вирішити, кому з них він дістанеться.

— І не треба на мене так дивитися, — недбало махаю рукою, забираючись на заднє сидіння, зате на моєму тлі ви виглядаєте абсолютними богинями. Поїхали, у мене режим, три години гуляємо, п'ять годин спимо.

Данка, у якої скрізь зв'язки та знайомства, зарезервувала столик на другому поверсі та віп-перепустки, за якими ми пройшли без проблем під заздрісні погляди величезної черги. Подруги хором охають та ахають з приводу крутості закладу, я на цьому не дуже знаюся, тому просто підтакую ​​і кручу головою на всі боки.

— Кать, що тобі замовити? Тут такі прикольні назви коктейлів. Як тобі «Чорний дворецький» чи «Красуня в загулі»?

— А може, щось більш знайоме та перевірене? — хихикаю разом із ними з чудернацьких назв.

— Давай «Космополітен»?

— Ні, тільки не «Космо», — нервово ковтаю у відповідь.

— Данко, ну де вони? Ти взагалі обіцяла, що ми прийдемо, а вони на нас чекатимуть, — Віка нервує в нетерпінні, це щось новеньке і лякаюче.

— В сенсі? — Насторожуюсь. — Я думала ми втрьох посидимо, потанцюємо.

— Втрьох добре, а з хлопцями ще веселіше! — Віка витягує шию і дивиться вниз. — Прийде кавалер нашої Данки з друзями.

Даремно я вирішила, що тридцять три неприємності, нарешті, від мене відв'язалися. Коли я помітила у компанії хлопців, які завзято пробираються до нашого столика, Влада — мені захотілося рятуватися втечею, але натомість я закрила обличчя меню.

— Вилізай, я тебе знайшов, — бос смикає за куточок пластику. — А хто тобі взагалі дозволив йти до нічного клубу? Катерино, я що дарма навантажив тебе роботою на вихідні? Я був упевнений, що тебе не буде, — сірі очі дивляться пильно-лякаюче, як він це вміє, а потім починають посміхатися. — Катько, ти жартів взагалі не розумієш?