Глава 7

Катя

Все-таки класну ми з Вікою прикупили сукню. І фасон, і сіла на мене ідеально, але головне – колір. Яскраво-лимонний. Позитивненько, добряче піднімає настрій. У такій сукні мені навряд чи захочеться сумувати. Роблю фотку та відправляю Ромі повідомлення:

«Субота, рівно о десятій. Я буду в цьому, підбери щось відповідне»

Ви тільки подивіться, він на зв'язку! Через три хвилини прилітає відповідь:

«О’кей, до суботи»

Не знаю, чому бішусь, думаючи про нього. Це дуже заплутане почуття, як клубок, а відповідь десь усередині. Мене злить, що його наймають інші, безглуздо ревнувати. Взагалі, безглуздо про нього думати, але я все одно думаю і за це на нього ображаюся. Хочу побачити і воліла б ніколи не знати. Ось такий загадковий внутрішній жіночий світ.

***

Сьогодні на одинадцяту у мене призначено співбесіду в адвокатській конторі з тим самим адвокатом, другом нового хлопця моєї Данки. Попросили не запізнюватися, бо Влад спілкується лише з пунктуальними людьми, час дороге задоволення, і він не збирається його витрачати на очікування. Уявляю, які там вимоги і який у боса характер! Прийдеться забігати в кабінет, не відриваючи очей від секундної стрілки. Запитала у Данки які мені брати документи і що краще одягнути, діловий стиль чи більш вільний. Вона передала мені слова цього Влада: «Бути собою!»

Якщо бути собою, то треба йти в піжамі, але тоді мене точно не візьмуть. Тому одягла темну спідницю-олівець, одуренну мою улюблену персикову блузку, туфлі на підборах, мінімум макіяжу, а волосся закрутила в акуратну гульку. Коротше, стримана ділова жінка з переляканими очима. Тому що дико хвилююсь.

Входжу до цього крутого адвоката рівно об одинадцятій, секунда в секунду. Він навіть на годинник глянув, окинув мене оцінюючим поглядом і посміхнувся. Зухвало, з викликом.

Старший за мене, стильний, привабливий, впевнений у собі чоловік. Судячи з погляду, міміки і навіть пози, в якій він сидить — відразу видно, що цей хлопець вміє добиватися свого, що він жорсткий, владний і... нестерпний.

— Доброго дня, Владиславе Юрійовичу…

— Давай без зайвих слів та реверансів. Катя, правильно? Дай мені відповідь на одне питання, і я одразу вирішу потрібна мені така помічниця чи ні. Хвилюватися, нервово ковтати та стискати спітнілі долоні — це нормально для звичайних людей, які хочуть отримати роботу своєї мрії, але не для юристів, не для адвокатів. Зрозуміла, про що я, так? Тож продовжи мою думку і скажи, яким має бути адвокат? — нещадно дивляться на мене його сірі очі. Тут не тільки спітнієш, під таким поглядом й знепритомніти можна.

Від моєї відповіді залежить моя доля.

— Хорошому адвокату мало знати закони, щоб виграти процес, потрібно знати всі лазівки, як ці закони обійти, — намагаюсь відповідати твердим голосом. — Хорошому адвокату мало випромінювати впевненість та успішність, знання та професіоналізм — йому ще потрібно бути актором, щоб вміло використовувати емоції. А ще адвокат працює в команді і його успіх багато в чому залежить від працюючих 24/7 помічників.

— Ти прийнята, — задоволено усміхається. — У понеділок рівно о дев'ятій бути, як штик. Якщо не треба йти до суду одягайся, як тобі зручно, щоб крутитись навколо мене на одній нозі. Ти заміжня?

— Ні, поки що не доводилося, — видихаю, випускаючи напругу.

— Добре, бо з цією роботою твоє особисте життя навряд чи має шанс на виживання.

***

Все, я остаточно переконалася, що до тренажерної зали люблять ходити мазохісти та маніяки. Їм усім подобається з себе знущатися, а мені ні! Данка запевняла мене, що відчуття після зали майже такі, як після сексу. Ну, не знаю, вчора вранці після всіх цих вправ на внутрішні м'язи стегна, косі м'язи живота та тріцепси — я ледве встала з ліжка, з відчуттям, що мені вісімдесят років і вчора мене били всім селом. Крепатура дика. До чого тут секс, може мені хтось пояснити чи ні?

Навіть не знаю, чи варто сьогодні йти в тренажерку. Інакше завтра на весіллі Ромі доведеться переставляти мене з місця на місце та посміхатися замість мене… На фіг тренажери і повний зал спітнілих тіл, краще спробую бігати вранці. От прямо з понеділка і почну, пробіжусь перед роботою. А туди більше ні ногою! Боже, аж стало легше. Залишилося пережити весілля колишнього та піти з головою в нову роботу.   

…Маленька валізка зібрана. У ній все, що знадобиться мені на ці два дні: білизна, косметичка, взуття, яскраво-лимонна сукня на перший день, зелена мереживна на другий.

До заміського комплексу, де відбудеться урочистість, їхати сорок хвилин. Тому на мені звичайні джинси та футболка, встигну переодягнутися та навести марафет у готелі. Молодята прибудуть о першій годині дня, але я люблю, коли маю запас часу, тому призначила Ромі зустріч на десяту.

Телефон пікнув повідомленням, що мій «наречений» вже внизу, хапаю валізу і спускаюся. Йти легкою летючою ходою не виходить, м'язи зараза болять, тому йду як паралізований кінь, але з гордо піднятою головою. Хоча б цього разу не спіткнутися.

Рома

Щойно бачу її, усміхаюсь і йду на зустріч. Катя вдягнена в джинси і футболку, доволі просто, напевно, сукня з фото в тій валізці.

— Ми точно на два дні їдемо? — забираю валізку. — Привіт.