РОЗДІЛ 4. Кляті понеділки

Безумовно, це було справжнісіньке бісове диво: вперше за бозна скільки років я не тільки не ненавиділа понеділок, а й справді на нього чекала. Ба навіть щиро зраділа, коли він настав! Бо тепер мені треба було йти не на перший урок в школі, де вчителі нагадували гримзожаб. Не на першу пару в універі, якою, наче на зло, ставили занудні факультативи. І навіть не на стару роботу, де вже чекала кружка, на якій треба було надрукувати фотку беззубої продавчині цигарок, що торгує спід-поли біля ринку, ще й з підписом рожевим: «З Днем народження, КОРОЛЕВО! Довгії літа!».

 Ні-ні, тепер все змінилося! Бо від сьогодні на мене чекала крута та цікава креативна робота моєї мрії, до якої хотілося летіти на крилах… щоправда, доводилось їхати переповненим метро та забитими маршрутками. Але передчуття дивовиж навіть це не псувало!

Звісно, трохи підмочувало радість усвідомлення причин, з яких я отримала цю роботу. Однак це лише стимулювало мене виконувати її так, щоб той нахаба Артем вдавився, побачивши, що найняв не «тупу дівчинку по блату», а справді хорошого спеціаліста, який вартий цієї вакансії.

Хоча так, не приховуватиму: я б відчула чимале полегшення, якби на вході моя перепустка не спрацювала, і мені повідомили, що керівництво передумало мене наймати, тож я тут все ж не працюю. Тоді це означало б, що найменший, примарний зв’язок з Артемом Горянським і те, що я навіть суто гіпотетично можу йому чимось завдячувати, остаточно зникне.

Проте ні! Коли я піднесла свою перепустку до турнікету, той задоволено пискнув та загорівся зеленою лампочкою, пропускаючи мене всередину. Звідки я пройшла до ліфта, піднялася на свій поверх та рушила до відділу, де на мене чекало новеньке робоче місце. Те саме, для якого я несла цілу коробку речей, серед яких були чимало постерів, кілька фігурок та всіляких дрібничок, що мали створити для мене ідеальну атмосферу.

– Ну… типу доброго ранку! – привіталась я, відчиняючи двері до просторого приміщення, в якому було розташовано чимало персональних кабінок.

– А-а-а-а, ти та новенька? Здоров! – відізвався молодик в чорній футболці з принтом Iron Maiden, що саме повертався до свого місця з кухні, несучи в руці велике горня запашної кави.

– Так, привіт, – кивнула я, почуваючись трохи ніяково. – Кароліна.

– Захар, ласкаво просимо, – посміхнувся він, простягаючи мені руку. Кивнувши, я на секунду завагалася, перекладаючи вагу своєї коробки на ліву руку, аби звільнити праву та здійснити це перше рукостискання на новій роботі.

– Віка! – привіталася, потискаючи мою руку, жвава мініатюрна дівчина в рожевих шортиках та білій футболці з котиком, які радше нагадували комфортну домашню піжаму. А потім я помітила й м’які рожеві капці на її ногах.

То на цій роботі можна вдягатись от настільки як завгодно, аби зручно було? Матінко, вщипніть мене!

– А це Гертруда, наш антистрес, – тим часом повідомила Віка, коли з-за однієї з кабінок до нас вийшла велика, жирна, пухнаста кішечка з рожевим бантиком на шиї.

Стоп, то тут ще й котики відділом бігають? Ні, це точно якась підстава! От зараз я прокинуся та опинюся на старій роботі, перед монітором, на якому відкритий макет з фотографією гламурної тьолочки в леопьордових лосинах на фоні совєцького килима, з написом «Сексі-шмексі», яку мені треба буде йти друкувати на футболці!

Та на диво, я не прокидалася. Тож перезнайомившись з усіма новими колегами, пройшла до свого робочого місця. Поки що стерильного та недоторканого, наче перший сніг… але це я виправлю вже до кінця сьогоднішнього дня!

Поставивши на стіл об’ємну коробку, я найперше вхопила скотч та повісила в центрі стінки кабінки груповий постер «Червоних вовків», на якому стояла зі своєю басухою скраю праворуч, поряд з барабанами Тараса. Далі довісила постери Powerwolf, Scorpions, Within Temptation та Тар’ї Турунен… ну а решту вирішила відкласти на потім. Коли робитиму перерву в роботі, до якої слід було, все ж, спершу приступити, аби потім не довелося в скорому порядку знімати все, що понавішувала, та складати назад до коробки, щоб віднести додому разом з собою та своїми світлими мріями.

Тож відклавши коробку вбік під столом, я запустила свій робочий комп (вже на старті кайфонувши з того, якою ця машина обіцяла бути прудкою конячкою) та клікнула на мережеву теку з написом «ТЗ».

Що ж, це будуть дуже… плідні дні!

За наступний місяць мені треба було розробити базовий дизайн для промо-матеріалів нової гри, реліз якої планувався саме через рік (на який зі мною й було укладено контракт). Мені належало продумати загальну концепцію та стиль візуалу, які підходили дизайну гри, продемонстрованого на концепт-артах та скріншотах, що також лежали в теці з ТЗ. Серед того зробити логотип згідно затверджених ескізів та розробити ТЗ для дизайнера шрифтів (яким, до речі, був той самий Захар у футболці Iron Maiden). І все це, звісно, представити на нараді, аби його ще й затвердили.

А ще через місяць вже мали бути готові перший постер та графічні матеріали для тизеру, розроблені на основі усього от цього.

Ой-боже-поможи…

І навіть до того, як я відійшла від першого шоку, мій телефон задзвонив. Побачивши незнайомий номер, я на кілька секунд завагалася, перш ніж відповідати на дзвінок…

Як виявилось, не даремно вагалася! Бо голос, який пролунав з того боку, змусив мене закашлятись, вдавившись власною слиною!