Епілог

Шість років потому.

Вероніка.

Ці шість років змінило наше з Матвієм життя на сто вісімдесят градусів. У нас з’явилась наша довгоочікувана донечка Христинка. Ми не довго вибирали ім’я нашій дівчинці. Я якось сказала, що мені подобається ім’я Христина на що Матвій відреагував добре. Він також сказав, що це ім’я йому подобається. Тому у нас донечка Христинка.

А що нас чекало під час вагітності це можна тільки уявити. Коли я дізналась, що вагітна, розповіла Матвію про це, він зрадів. Та ця радість була не довгою, бо мій характер під впливом гормонів відкрився повністю. Не знаю як Матвій мене терпів, адже це була істерика на істериці. Це просто було жахіттям. Перший триместр та й до кінця другого у мене було стільки багато не використаної енергії, що мене бісило. Мені ж не можна танцювати та саме це мене й бісило. Тому я вирішила допомагати Матвію у кінному центрі, та йому це рішення зовсім не сподобалось. Він мене проганяв, казав “Йди додому, я тут розберусь сам” чи то “Ти мені не допомагаєш, а тільки заважаєш” чи то “Ти робиш багато помилок, я не хочу, щоб ти мені допомагала”. І все це на мене діяло погано. Я не могла змиритись з кожною його фразою, тому були такі істерики, що я пила заспокійливі таблетки, які на щастя допомагали. І нарешті це все закінчилось з появою нашої донечки. На диво моя істерика швидко зникла. Тепер я спокійна та Матвій також.

Христинка у нас дуже розумна дівчинка. Вона зацікавилась танцями, сказала, що хоче теж танцювати. А ще їй подобається кінний центр. Вони з Матвієм разом цілий день знаходяться там. Нам довелось у кабінеті Матвія замінити крісла на диван, де вдень спить донечка. Матвій вже не один раз катав донечку на своєму коні. Так, саме на своєму. Пегас з Христинкою спокійний так само як з Матвієм. Тепер ввечері ми втрьох виходимо на прогулянку. Христинці це подобається. Вона вже питала “А коли у мене з’явиться свій кінь?” Ми на це питання відповіли, що коли вона трохи підросте, у неї буде її кінь.

Я ж зі своїми дівчатами подорожуємо по країні з виступами, не дивлячись на те, що у нас у всіх є діти. Але ж у дітей є не тільки матусі, а ще й татусі. Тому вони на диво раді посидіти з дітками. У цей час вони живуть всі разом у нас, що дійсно дивно. Та я не проти.

Ми з дівчатами стали відомою групою. Нас запрошують виступати, а ми не відмовляємось. З цих гастролей ми привозимо дітям подарунки, що їх тішать. До речі, в Іри та Дена донька, яку звати Марійка, а в Олесі з Алексом син Андрійко. Різниця у віці між їх дітьми всього пів року. Андрійко старше. Наша ж Христинка їх старше на рік, а то й більше.

Сьогодні ми з Матвієм святкуємо нашу річницю весілля. Ця дата для нас стала особливою, коли ми одружились. Навіть минулого року, коли я була трохи не в собі ми відзначали цю дату. Ми тоді замовили їжу з ресторану. Я готувати не могла, бо почувала себе не добре. А Матвій не хотів готувати, сказав, що краще замовити страви з ресторану. Я погодилась, тому ми замовили тоді італійську кухню, яка мені подобається.

Сьогодні ж ми святкуємо не дома та навіть не в Україні. Ми поїхали у країну, яка мені подобається. Ми знаходимось у Франції, а саме у Парижі. Я стою на балконі у футболці Матвія та п’ю запашну каву. Матвій тим часом спить. Він останнім часом любить поспати до опівдня. Та раптом я відчула, що він мене обійняв, а після поцілував у шию чим викликав на моїй шкірі табун мурах.

- З річницею, кохана — я повернулась до нього.

- І тебе, любий — Матвій забрав у мене чашку з кавою та переставив її на столик, а після ми почали цілуватись.

- Які у нас плани на день?

- Можемо весь час провести разом у номері — Матвій посміхнувся, а я зрозуміла, на що саме він натякає.

- А ще пропозиції будуть?

- Так. Можемо просто погуляти вулицями Парижу, сходити в якусь кав’ярню. Що тобі подобається більше?

- І перший і другий варіанти супер. Але мені більше подобається перший. А на вечір можемо сходити у ресторан

- Гарна ідея — він взяв мене за руку та потягнув у номер. Ми почали пристрасно цілуватись та все ж до більшого не дійшло, бо ми почули стук у двері. Матвій швидко одягнувся та відчинив двері. На порозі стоїть покоївка та тримає у руках якийсь пакунок.

- Доброго ранку, це вам від нашого готелю. З річницею вас — вона це казала англійською, бо знає, що ми французьку мову не знаємо.

- Дякуємо — покоївка пішла, Матвій зайшов у номер.

- І що то за подарунок?

- Підслуховувала?

- Авжеж — Матвій посміхнувся та відкрив пакунок. Там лежить якась коробочка, яку Матвій теж відкрив. У коробочці лежать два квитки на якийсь фестиваль, який буде завтра.

Ось це нам звісно пощастило та здивувало. Подарували квитки на фестиваль, про який ми навіть не знали. Ось це цікава у нас поїздка у Францію. Сподіваюсь ми приїдемо додому з хорошими враженнями про цю країну, хоча вона мені й так вже подобається.

Матвій.

Ці шість років багато чого змінили у нашому з Веронікою житті. Воно стало яскравішим. З народженням донечки життя стало яскравішим та що треба було пережити до її народження словами не передати. Навіть не знаю як я терпів істерики Ніки. Але єдине, що знаю, я їх терпів, бо дуже люблю свою кохану. Вона для мене все. Вона для мене зробила багато чого хорошого. Без неї я зараз не уявляю свого життя. Ніка за ці всі роки стала мені найближчою людиною у моєму житті. Вона моє щастя. І чим більше ми разом, тим більше я розумію це. А ми вже більше ніж вісім років разом.

Я добре пам’ятаю ці дев’ять місяців її вагітності. Вона кожен день намагалась мені допомагати у кінному центрі та її допомога тільки заплутувала мене. І з документами мені доводилось розбиратись вдвічі довше аніж зазвичай. А при кожній моїй фразі “Не треба мені допомагати” вона закатувала істерики. Це було важко морально, але зараз все добре.

Я пам’ятаю один похід до лікаря. Коли ми дізнались хто у нас буде та ще й плюс нас запитали про партнерські пологи.