Сон чи все ж реальність?

Біль ниючий, наростаючий, невимовний, убивчий. Очі, сповнені ненависті, злості, бажання вбити й помститися. Голос, сповнений презирства, агресії та не відаючий жалю:

— Ти згниєш, як і весь твій народ, жалюгідна принцеско! Ти помреш, як усі вони! — темний силует чоловіка розкинув руки.

— Виродок, і ти смієш нарікати себе... Святим? Та ти нікчемний...! — мій голос стає все тихішим, мій час добігає кінця.

— Так! ТАК! Я Святий! А ти — жалюгідна! Ти нічого не можеш зробити без своїх братів, батька й прислуги! Де ж вони? ДЕ? Вони здохли!

— Дурень... Ти помреш від власного марнославства... Тебе вб'ють твої ж слова, АрСаре...

— Здохни! Здохни! Здохни!!! Ін До се Ра!!!

— Ти... твоя армія, твій народ... Ніхто не зможе залишти цю землю... Ти вирушиш у Безодню... разом зі мною...

Біль стає все нестерпнішим, гострішим. Моя душа рветься на частини від жалюгідного прокляття Світла. Шкода, для Темного воно смертельне... Його божевільний сміх стає все тихішим, і темрява в очах згущується сильніше.

Пробачте мене. Темний народ, брати, рідні, пробачте мені за все. За те, що не захистила, не догледіла... Пробачте... Я повернуся. Я повернуся... помщусь і поверну все! Все! Землі, магію, душі... Я повернуся...

Очі заплющуються, сил уже зовсім немає, лише сльози течуть.

— Плач, Темна шваль! Ти за все заплатиш сповна!

Біль. Спалах. Гуркіт. І... дзвінок будильника.

Розплющила очі, поворушилася... Фу-ух, жива... Знову я на підлозі. Треба сюди щось постелити, уже всю спину відбила. Щодня одне й те саме. Матінко моя рідна, який дивний сон. Уже місяць його бачу. І головне такий реалістичний... А запам'ятати не можу. Може, він щось означає? Може, це мої спогади з минулого? Дивно. Це дуже-дуже дивно.

Поки снідала, облазила всі сонники і нічого. Окремо все є, а в єдину картинку не складається. Виходить якийсь абсурд. Хм-м. Задзвонив телефон. Анфіса. Ого, в таку рань.

— Алло?

— Ти де? — звучало дуже незадоволено.

— Вдома...

— В сенсі вдома?! Ти вже на зупинці мала бути!

Ой-й, я забула... Все через цей дурний сон!

— Упс, вже збираюся і біжу... Лечу...! Давай!

Блін, сьогодні ж результати іспитів вивісять. Ну я ж навіть нагадування поставила! У сумку летіло все, що траплялося на моєму шляху: від телефона з навушниками до трусів із піжамою. Здається, все. Брати парасольку чи ні...? Начебто дощу не передавали... Нехай, грець з ним. Швиденько одяглася і вибігла з дому. Опа, автобус! Ура! Десять хвилин і я біля університету!

— Поля! — Анфіса виглядала дуже незадоволеною і дуже злою, отже, чекає вона на мене вже дуже довго.

— Я!

— Ну як так!?

— Я замислилася... — я винувато опустила голову, чесно кажучи, останнім часом я частенько запізнююся.

— Про що можна думати з самого ранку?

— Про той сон! Сьогодні я пам'ятаю більше деталей...

Поки дійшли до першого корпусу, я переповіла їй сон. Вона теж думає, що це щось означає, але от що... А ось і результати. Я - п'ята! Ура! Хай живе стипендія! Анфіса... десята. Фу-ух, вона потрапила в двадцятку бюджетників. Це добре. Вона боялася, що взагалі не вступить. Чудово. У піднесеному настрої ми пішли до Фіси. І раптом линув дощ як з відра... Але це нам не завадило, ми всю дорогу обговорювали все на світі й сміялися, люди постійно озиралися на нас. Ну й гаразд, адже ми так рідко бачимося.

Дорога. Світлофор горить зеленим. Анфіса перейшла першою, а в мене, як на зло, розв'язався шнурок. Нахиляюся, зв’язую, роблю перший крок. Скрегіт шин. Грохот. Біль. Пронизливий крик.

Знову... сон?

Біль. Але не такий, як був у сні. Останнє, що пам'ятаю: скрегіт шин, гуркіт, крик Анфіси. Знову сон? Та ні, я чітко відчуваю, що лечу. Стоп. Лечу?! Лечу! Тож я не померла! Слава тобі Господи! Але от куди я лечу? Чи падаю? Скоріше падаю, але куди я провалилася? Я, звісно, розумію, що дороги в нас не ахті які, але ж не до такої ступені. Мм-м, зате сумка зі мною, а в сумці набір виживання на перший час.

Приземлилася я не дуже м'яко. Напевно, мене цей місяць до цього готували заздалегідь. Тільки-но я встала, як завила сирена і так голосно, що я аж назад гепнулася. Пресвята паляниця, чому ж так темно? Сирена волає, нічого не видно, жах! О... Сирена вщухає, зате тепер у це... «приміщення» набігла купа чоловіків, і з'явилося світло, дуже яскраве світло. І всі ці чоловіки галділи гірше за базарних баб...

— Тихо! — сказав абсолютно спокійно якийсь дідусь, і вони замовкли. Паляницею я не відбудуся... — Хто ти, дитя, і звідки?

— Я... Я... — Не зрозуміла, чому я не можу назвати своє ім'я? Я думаю одне, а намагаюся сказати інше. Дядько з розумінням кивнув і чомусь усміхнувся.

— Це мовний бар'єр, дитя. Говори те, що намагаєшся.

— Добре, мене звати Синья, я... із Землі... з України…

— Синья, ти пам'ятаєш, як ти потрапила сюди? — і мова його текла як мед, так само в'язко та солодко, зараз знудить. Він мені нагадує добренького дідуся з якоїсь казки.