Розділ 47

— Може вже досить соплі в рукава дути? – серйозно звернулася до мене Роксана. Її обличчя було стурбоване, близько до мого. Вперше я помітила дві маленькі родимки біля її правого ока, ніби маленькі зірки, які загубилися на красивому витонченому лиці. Шрам біля вуха, новий прищ, який повідомляв, що у власниці почався менструальний цикл. Її засмагла шкіра, темні очі, пухкі ніжно-рожеві губи, мушельки вуха, і статус у суспільстві, багато подруг, розкішне життя, популярність, харизматичність.

Я відволіклась від своїх темних думок.

Такі дівчата були причиною моєї низької самооцінки. Чи були вони винні в цьому, і чи винила я їх за їхній статус і вроду? Тільки трішки у самі паскудні дні.

Чи могла я колись сподіватися стати одною з них? Ніколи, можливо в мріях перед сном.

Чи надіялась я колись на таку подругу, яка бувши настільки далекою від мене, але її підтримка буде для мене перш за все? Ні.

Настала мить зрозуміти, як моє життя перевернулося за ці місяці. Ніби монета, яку підкинули в повітря.

— Мені сумно. Я кохаю його, а він мене ненавидить... Я зробила помилку – здригаюся, й знову згадую обличчя Кирила. – Величезну помилку... Але я ніколи не крала ніяких документів. Ні з будинку Висоцьких, ні з будинку Вересових. Я взагалі не тямлю, в чому мене звинувачують.

— Логічно, що тут якось пов'язана Ліза. Це стерво! – дівчина войовниче махнула рукою – Ніяк не може відійти, від того факту, що Кирил не хоче з нею одружуватися. Я можу дізнатися, які документи були викрадені. Мій батько має знати.

Перед нашою розмовою, рано в ранці, до мене прийшов Міша. Він був стурбований, і злий.

— Де документи, Ніколетто? – він влетів до нашого дому ніби вихор, перебираючи в моїй кімнаті все, що потрапляло до його поля зору.

— Ти другий хто звинувачує мене в крадіжці документів, яких я не бачила, і навіть не знаю, що у них! І припини руйнувати мою кімнату!

Хлопець зупинився, вдивляючись в моє лице, ніби хотів прочитати текстом, що ніяких документів у мене немає.

— Я нічого не брала – повторюю, намагаюся, щоб тон звучав твердо, але це важко, коли всю ніч проплакати – мені байдуже на документи, мені байдуже на вашу сім'ю, на тебе, на всіх, я просто хочу, щоб всі ви від мене відчепилися, окей? Коли б я встигла вкрасти документи у Висоцьких, а потім ще й у вас?  Подумай логічно, я тут не винна. Це все ваші кляті з Лізою ігри. Ти питав її? Що вона тобі з цього приводу казала?

Міша понуро схилив голову, я зрозуміла.

— Ти не питав її, адже так? Ти просто повірив, і прибіг сюди зі звинуваченнями. Все зрозуміло. А тепер вимітайся з мого дому! – кричу, але виходить погано. Голос ніби пісок, який осипається через пальці, залишаючи по собі шепіт.

— Ніколетто, це не твій дім. Твоя мати його продала, і скоро тут будуть жити нові люди. Але ти не хвилюйся, двері нашого будинку завжди відчинені для тебе, я про це потурбуюся. Я вірю тобі, добре? Ти побачиш мені? – і його очах настало розкаяння, але для мене цього було недостатньо. І вже ніколи не буде. Міша ніколи й не був моїм другом, тільки тим, хто хотів мати свою іграшку.

Я була ще більше розбита, хоча здавалося, що битися вже було нема чому. Та я знову чула цей тріск, і стало знову сумно й боляче. Це означало, що ще більше скла влізло в мої нутрощі.

Я більше не мала дому. Куди мені податися? Я точно не повернуся до будинку Вересових.

Роксана дізналася про документи. Місія виявилася небезпечною, як виразилася Роксана. Їй довелося ритися в документах батька, у його власному кабінеті. Я була дуже вдячна, за такий ризик від подружки, але й дуже хвилювався, щоб вона не мала через мене проблем.

Виявилося, що кампанія Висоцьких, була підпільним заготовником перевезення марихуани за кордон, під виглядом дорогих брендових речей. Це було шоком для нас обох.

І мене звинувачували у викраденні документів, які підтверджували співпрацю наркоторговців з кампанією "Терес-Фокс" Висоцьких. І передачею їх до Вересових, а звідти знову викраденням, що немало якогось здорового сенсу.

Під вечір, коли я пила лимонний чай з мелісою, щоб заспокоїтись, я третій раз за день почула стукіт у двері.

І яке було моїм здивуванням, коли на порозі я побачила Віолетту, сестру Кирила.

Її очі були червоні, обличчя бліде. В руках трусилися якісь папери.

— Це важливо – все що вона мені сказала, щоб я впустила її. Я так й зробила.

Ми сіли в кухні, де я уважно спостерігала за дівчиною, ніби знаходячись біля звіра, який може напасти на мене. Хоча дівчина зовсім так не виглядала. Могло здатися, що все було навпаки. Вона жертва, а я звір, який чекає моменту, щоб напасти, але це точно було не так.

Я слухала її розповідь, уважно, стискаючи рефлекторно долоні в кулак. Я вже не та наївна, боязка дівчина, що була на початку. Я могла захиститися, якщо була на це потреба. Наразі, тут її не було. Тож, я слухала.

— Я грала весь час під дудку Лізи. Вона була для мене кумиром, який втяг мене у світ, де мене помічають, а не насміхаються. Я обожнювала цю дівчину, і так хотіла, щоб вона була ще одним членом нашої сім'ї... Ми зруйнували життя Катерині, яка мала стати нареченою Кирила. Я зруйнувала довіру до себе, свого любого брата, ведучись на бридкі маніпуляції цієї дівчини. Вірила, що Катя не достойна мого брата, що ти не також не достойна, бо так вважала Ліза, граючи мною, як з маріонеткою. Я їй дозволяла. – Її очима текли сльози, вона їх не витирала, просто дивилася на край стола, і вела свою розповідь далі – Ми хотіли підставити тебе, всього, що було потрібно зробити, викрасти з кабінету мого батька важливі документи, і скласти вину на тебе.
Я так і зробила, навіть не глянувши, що там. Просто наївно довірилась Лізі, і відала їх їй. Вчора після балу, вона говорила з Кирилом, він не повірив, що документи викрала ти, тож вона почала шантажувати його, що зруйнує нашу сім'ю, наш бізнес. Кирил сказав, що йому байдуже. І Ліза передала докумети Вересовому, а я вже занала, що якщо все викриється, нашій сім'ї, бізнесу, мені  – кінець. Тож, я пішла до Вересових, з Мішею, як його давня подруга. І знову викрала ці документи. Ось вони – киває на стіл. – Я не знаю, як дивитися своєму брату в очі, тож передай їх йому сама. Я завтра їду.