Розділ 1

Вітер гойдає дерева, люди перебігають дорогу тримаючись за руки, ніби в якісь романтичній комедії, а в мене тільки одне на думці, яке переслідує мене від початку навчального року.

Коли вже закінчиться ця, бляха, пара?!

Я вже не витримую. Стільки цих гидких поглядів та голосів, які так і хочуть, ще дужче ужалити. Пробити броню, яка і так вже тріщить по всіх можливих швах.

В мене майже всоте за день полетіла гумка або папірець, вдаряючи в голову. Не боляче, але образливо. Ніби вдарилося по струнах мого серця, від чого тіло здригається, і я здригаюся.

 За що мені це все?..

– Кльоша, подай мені гумку! - гукнув до мене Сергій. Він перший хто почав з мене знущатись, придумавши мені прізвисько Кльоша. Оригінально, правда?

Ось тільки я мовчу на всі ці образи, якщо відізвусь стане тільки гірше. Почнуться ще більше цькування, які можуть дійти до побоїв в туалеті, або ще десь. Університет великий, місця багато. 

– Кльоша! Я твою маму бачила вчора - говорила наша головна красуня університету - Вона там за гроші тарабаниться, якщо ти розумієш про що я, але бачу їй за це не багато платять, якщо ти ходиш в мішку з під картоплі, чи вона погано старається? Га?

Весь клас сміється, вигукуючи ще брудніші слова, в бік мене й моєї матері.

Вчителька нічого не говорить. Ніка Стецька була дочкою багатого батька, який вносив гроші в головний бюджет університету. Їй майже прощали все, і вона цим в повну міру користувалась.

Я не витримую, беру сумку і вибігаю з класу. Як же вони мене всі дістали! Хочеться вибухнути, або просто зникнути з цього злого, гнилого світу. Чому люди не можуть бути, хоч трішки добріші? Мені здається, так би всім було легше жити, не було б війн, і інших проблем у всьому світі. Але зараз ми тут, ми стражадаємо від людей, які звикли випльовувати свою гнилу натуру на пересічних людей, пишаючись цим. 

– Ніколетта! Ви куди пішли?! - чую крик вчительки. Продажне стерво.

Я вибігла на двір, очі повніли від сліз, що я ледь розбирала дорогу поки бігла, мало не ламаючи голову на тротуарі. Комок в горлі заважав дихати, в легенях не вистачало повітря. Хотілося шкрябати, бити в груди, проломити, щоб біль минув. 

Яке ж у мене гидке життя, бляха!

Я мала гроші й нормальний дім, але мої речі завжди купувала мені мама, яка не дозволяла купувати речі, як у моїх ровесниць, бо вони занадто вульгарні. За це, я не дуже любила свою матір. Надмірний контроль, постійне втручання в моє життя. Чим тільки руйнувала його.

Я продовжувала бігти,  поки випадково в когось не врізаюся. Лише відчула аромат табака та м'яти, а ще біль в носі.

– Кльоша, це ти? - почула знайомий, хриплий від сигарет, голос Кирила Висоцького. Його голос переслідує мене в кошмарах... Саме він нібито був саме тим кавалером Стецької, хоча я рідко їх бачила. Він не раз кидав мені образи, хоч вони й не були такі болючі, як у його дівчини. Багато разів він просто проводжав мене поглядом, схиливши голову. Щось в його очах мене завжди зачіпляло. Напевно їхня зелень. Зелені очі можна рідко побачити, але щоб такі яскраві – я бачу вперше.

Я хотіла його обійти, але він вхопив мене вище ліктя, втримуючи на місці.

 – Куди зібралась? Я тебе ще не відпускав - він схилився і поглянув мені в очі. - Для тебе у мене є завдання. Ти мені завинила, чи ти забула, дорогенька? - він широко усміхнувся.

Я вже знала що це буде щось неприємне. Як би я не любила цього хлопця, природа його наділила приголомшливою вродою. Каштанове, трішки кучеряве волосся, яке інколи спадало на його відьмацькі зелені очі. Високі вилиці, рівні брови в кінці з елегантним загином. І статура тіла, якраз підходила до його краси: сильні руки з довгими пальцями, широкі плечі, й підкачане тіло. А ще він був високий. Я діставала йому десь до плеча. Та вся ця краса тліла, коли дивившся за гарну обкладинку, яка наспраді не обіцяє райський відпочинок за малі гроші, а тільки шахрайські хитрощі.

Хлопець тягнув мене за собою, потім зупинився біля своєї автівки, поліз до неї та витяг звідти білу футболку заляпану моїм чаєм. Точно! 
Як я могла це забути?! Чорт забирай! 
Я ж зранку, коли заходила до університету, випадково залила його своїм чаєм.
Не встиг він отямитися, як я побігла геть. Дякуючи богу, він був старший за мене на два роки, й не вчився зі мною на одному курсі, щоб прибити скоріше. Але доля, ніби сама підштовхнула мене до нього, щоб я що? Прала його футболку, яку випадково облила своїм довбаним чаєм? Можливо, це карма? Бо за свої вчинки треба відповідати. Якщо це щось інше, гірше...

Від думок, що він хоче зробити (можливо хоче побити мене, а не щоб я прала його дрантя), я навіть забула що хотіла плакати.

– Так, Кльоша, попереш мені цю футболку і принесеш її завтра. Зрозуміла? - Він ліниво кинув на мене погляд, й махнув рукою, щоб я валила геть.

– Зрозуміла. - якось все це дивно... Це все? Я вже по старинці, очікувала чогось гіршого.

І ніби все прекрасно, і я вже хотіла йти  геть, але мені  почувся стукіт каблуків. Це була Ніка. Її ще бракувало на мою головою!

– Кирил! Що ти тут робиш з цим опудалом?!- скрикнула своїм противним голосом - Пішла геть шавка!

Вона підійшла до Кирила і повисла на його плечі. Вішалка й сопля. Хех.

Я з призирством кинула на неї погляд, (чого вона не бачила, бо весь її зір, був прикутий до Кирила, який, бляха, дивився на мене) Закидаючи сорочку  пальцями в сумку, помічаючи, як очі хлопця звузились, а на губах розцвіла легка усмішка. Після цього, я попрямувала геть. Більше мої очі не витримають дивиться на цих двох.

За цим всім я й не помітила, що почалася перерва. 
А вже через двадцять хвилин почнеться інша пара, на яку я зовсім не хотіла йти. Але якщо пропущу, будуть погані оцінки, не буде стипендії, і буде величезний скандал від моєї матері.. Тому я, як чемна дитина та дочка, потяглась на пару..

Але уявляючи, що чекає мене на цій парі, й до кінця мого навчання, по лицю пробігла сльоза.