Розділ перший

- Де гроші?!

Чужий крик боляче врізався в вуха. Я притиснулась лопатками до стіни, розуміючи, що тікати нікуди, і злякано зиркнула на раптових гостей. В приймальню увірвалось всього двоє, але чомусь складалось таке враження, ніби тут справжній натовп людей.

Незнайомці здалеку виглядали як звичайні містяни. Високі підтягнуті чоловіки, всі в чорному, одяг спортивний. Схожі між собою, наче близнюки: коротко підстрижене волосся, лютий погляд, міцно стиснені губи. Обидва масивні, і кожен, здається, може одним рухом мені щось зламати. Поруч з ними я відчувала себе тростинкою, і з кожною секундою мені ставало все страшніше.

Моя робота не передбачає… Такого. Я – просто секретарка, сиджу в приймальні у відомого столичного бізнесмена, приймаю дзвінки, призначаю йому особисті зустрічі. Влаштувалась сюди випадково, однокурсниця допомогла, сказала, що її родичу потрібна помічниця, а я підходжу за усіма параметрами. Гарненьке личко, якась пристойна освіта та вміння не задавати дурні питання.

Я, звісно ж, погодилась – і за три місяці жодного разу про це не пошкодувала. До сьогоднішнього ранку, коли шеф з’явився, лишив кейс на столі, звелів передати його «важливим людям, яких я одразу впізнаю» і кудись повіявся.

Треба було тікати, коли в мене в голові раптом спалахнуло таке нічим не обґрунтоване бажання. А я лишилась, бо ж на роботі, і тепер от…

Кейс валявся на столі відкритий. І в ньому нема жодного папірця, ані натяку на будь-які кошти. Він порожній! А двоє, що, власне, і прийшли за цими грошима, тепер дивились на мене так, ніби я маю якесь відношення до цього.

- Ти, здається, не зрозуміла, - один з чоловіків зробив крок вперед, насуваючись на мене. – Тут має бути десять мільйонів. Десять. Мільйонів. Зелених!

- Я нічого не чіпала, - пропищала я, мріючи перетворитись на мишу та втекти звідси геть. Звісно ж, це нереально, тому я лише зажмурилась, коли чоловік підступив впритул. – Я не знаю!

Чужа долоня лягла мені на плече і стиснула до болю. Завтра будуть синці – якщо для мене взагалі наступить завтра.

- Включи свою курячу голову та почуй мене. Тут було бабло. Твій шеф лишив його нам у кейсі. Зараз його там нема. І шефа твого нема. Де гроші?!

Я зчепила зуби, намагаючись не розревітись. Гроші! Та якби ж я знала, куди вони поділись, то, певне, давно би розповіла. Та хай я нічого не розумію в роботі свого шефа, один факт відомий мені на сто відсотків: що б я зараз не сказала, цим чоловікам буде плювати. Вони одним клацанням пальців здатні стерти мене з лиця землі, я відчуваю це. І мені неймовірно страшно.

- Ну, і ви вважаєте, що вона така дурепа, що спорожнила кейс, забрала десять мільйонів, десь їх сховала – певне, в десь в одязі, така сума якраз туди влізе! – потім всілась біля того кейсу і чекала на вас? – від дверей долинув чоловічий голос, і я злякано озирнулась на нього.

 Це був не мій шеф, хоча я б не відмовилась його побачити – хай би сам розбирався зі своїми грошима та людьми, що за тими мільйонами прийшли! Та незнайомець геть не нагадував на тих двох, з якими я говорила щойно.

Якщо вони – неначе бійцівські пси, то він був більше схожий на кота. Теж високий, але стрункіший. І вдягнений інакше. На ньому дорогий костюм, біла сорочка, що, здається, аж сяє чистотою. Чорне густе волосся укладене в модну чоловічу зачіску, а легка щетина не псує образ, радше додає йому схожості з якимось іноземцем: іспанцем чи італійцем.

Він зробив крок вперед, і я мимоволі залюбувалась його постаттю та рухами. Дійсно, крадеться, наче кіт, а в підтягнутому тілі відчувається надзвичайна сила.

- Алекс, - прошипів той, що тримав мене за руку. – Ну, а хто міг забрати ті гроші?..

- Та хто завгодно, - знизав плечима названий Алексом незнайомець. – Хоч би і той, хто повинен був ці гроші віддати. Просто поклав порожній кейс. Хіба проблема?

- Він вийшов з банку з грошима!.. – пальці на моєму плечі стиснулись міцніше. – Ми перевіряли!..

- Отже, він подів їх десь дорогою. Або треба було зупинити його в процесі та перевірити, а не чекати, доки кейс пролежить на столі півдня, - ліниво протягнув Алекс. – Руки від неї прибери. Думаю, вона тут ні до чого.

- Я навіть не розумію, про що мова, - прошепотіла я з надією, що мене таки відпустять. – Будь ласка… Я нічого не зробила.

- Чув?

Бритоголовий неохоче відпустив мене. Алекс – підштовхнув до мене комп’ютерне крісло, і воно якраз вчасно підкотилось до мене на колесиках. Я впала в нього, закрила очі і обхопила себе руками. Ноги тремтіли так сильно, що я не могла піднятись. Шансів нуль. Хоча інстинкти кричать: тікати!

Та я наштовхнулась на погляд Алекса і зрозуміла, що зараз мені не можна навіть кроку зайвого зробити. Моментально буду під підозрою. А мені потрібно вижити, а не потрапити зараз під роздачу. Тому я лише сховала обличчя в долонях та ледь чутно схлипнула.

- Не реви! Краще кажи, де гроші! – прогарчав бритоголовий. – Шефові дзвони своєму! Ну, швидше!

- Куди? – зупинив його другий. – Вона зараз тому набалакає. Може це його коханка, прикриватиме!

- Я не коханка, - я швидко-швидко замотала головою, та телефон мені в руки не все одно не дали. Лише глянули з презирством, наче я – річ, якою можна просто так скористатись, аби тільки було бажання.