Глава 9

Коли я прокинувся, було вже світло, і дзвонив телефонний будильник. Я лежав, згорнувшись калачиком, але тепер укритий ковдрою. 
Я різко обернувся, знаючи, що тільки Катя могла це зробити. Але ліжко було порожнє. Вона давно встала і пішла. Її сумка стояла на кріслі біля протилежної стіни. Я глибоко зітхнув, відчуваючи в легенях залишки чорної туги, і піднявся, пішов умиватися і чистити зуби. У нас ще презентація попереду.

У ресторані готелю я знайшов очима моїх колег і пішов уздовж столів з їжею, щоб накидати чогось у тарілку, не особливо розбираючи чого. Знайшов каву і з чашкою побрів до вільних місць. Катя сиділа одна, трохи осторонь і виглядала дуже сумною, колупаючи квадратик омлету на тарілці. Кава стояла недоторканою.

Я сів навпроти неї, і вона одразу ж підняла погляд на мене. У великих зелених очах повисло почуття провини і жалю. Цікаво, вона шкодує, що вона виходить заміж чи, що займалася сексом зі мною?

- Ну що? Сьогодні великий день? - бадьоро запитав я, влаштовуючись зручніше і ковтаючи разом із розпеченою кавою всі свої емоції, всі свої почуття, що вилізли вчора назовні.

- Так, - зітхнула вона, - страшенно хвилююся.

- Усе буде добре, я допоможу, не хвилюйся ні про що!

І я дивився на неї і посміхався, поки вона не посміхнулася мені у відповідь. А потім до нас підсіли колеги і Саня, який почав розпитувати про те, куди ми пропали, і чому так довго не приїздили.

***

Презентація пройшла чудово, за найвищим балом, і ми уклали кілька дуже жирних контрактів, які годуватимуть нашу фірму не один рік.  Це був ще один успіх у моєму послужному списку, бо замовники були вкрай вражені моїми ідеями і способами їх реалізації.

Шеф телефоном уже практично привітав мене з новою посадою його заступника. Це було те, чого я так сильно хотів, вирушаючи у відрядження. Кар'єра - мрія! Тільки на душі все одно було похмуро, як осіннє небо.

Хмари поливали дрібним дощиком залізничний вокзал, по блискучому боці «Інтерсіті» стікали дрібні крапельки.
Я стояв і дихав повітрям перед дорогою, скоро експрес поверне нас до Києва, нібито нічого цього й не було.

Катя підійшла до мене нечутно і стала прямо переді мною, я опустив на неї погляд, відриваючи його від споглядання неба, що плаче. Вона простягнула руку і стерла пальцями краплю дощу з моєї вилиці.  Мені так хотілося, щоб вона обійняла мене. Але вона просто стояла поруч і навіть не дивилася на мене.

Я взяв її руку в свою і поцілував пальці. Плювати, якщо на нас витріщається вся команда у вікно поїзда. На все плювати!

- Я ніколи не зможу цього забути, — щиро сказав я.

- Краще забудь, - сумно сказала вона, але не відвела погляд, - забудь мене, якщо зможеш.

Вона довго дивилася на мене, а я не міг нічого відповісти. Знав, що не зможу нічого забути.

Катя пішла в поїзд, залишивши після себе задушливу порожнечу, що засмоктує, як чорна діра. Я вдихнув востаннє вологе повітря, підставив волосся вітру, прощаючись із містом і своєю мрією.

 Нехай зараз нічого не вийшло, нехай. Ніхто не казав, що буде легко. Але ніщо - ні відстань, ні обставини - не змусить мене розлюбити її. Я кохатиму її мовчки, здалеку, потайки спостерігатиму, як вона п'є каву, і нестиму з собою гіркувато-солодкий спогад про її губи, смак, який я ніколи не забуду.

Далі буде...