Глава 17

До ранку блукаю домом, несила знайти собі місце. Ще годину — й буду готовий йти з повинною до батька Христини, і начхати, що після цього війни не уникнути. Одна єдина фотографія, яку надіслав мені Старицький, змусила серце мало не вистрибнути з грудей. Христина з кляпом у роті прив’язана до стільця посеред якогось складу. У легкому одязі, з переляканими заплаканими очима. Там, де я не можу нічим допомогти їй.

Вона — червона королева серед чорних і білих фігур. Вона — зайва в цій грі й не повинна була увійти в неї. Тому я не можу зрозуміти, коли все сплуталося настільки, що тепер на кону стоїть її життя.

Навіть якби я й хотів, але вимоги Вадима виконати не можу. Віддати йому компанію — це те ж саме, що стерти з пам’яті батьків і те, над чим я працював стільки років. До того ж компанія лише за документами повністю належить мені…

— Бос, здається, знайшли, — у будинок влітає захеканий Михалич і більше говорити нічого не потрібно. Ми мовчки завантажуємося у дві машини. Бронежилети, стволи — група захоплення напоготові. Їдемо в напруженій тиші. Нас семеро, а скільки в Старицького — невідомо.

— Старий ангар знаходиться прямо посеред поля, — Келла, колишній спецпризначенець, як і майже всі мої хлопці, у цій операції головний. — Вдень нам ніяк не під’їхати непоміченими, доведеться дочекатися, поки сяде сонце.

— У нас немає часу, — з натиском кажу я, повертаючись до нього. — Придумай що-небудь, у крайньому разі будемо повзти через поле, щоб нас не помітили.

Келла дивиться на мене, немов на недоумкуватого, а мені все одно. Зараз головне — швидше дістатися до Христини, знати, що з нею все гаразд. За вікном, як на зло, починає мести сніг, тому доводиться зменшити швидкість.

— Ще сто кілометрів, — коментує Келла, помічаючи моє нетерпіння, я ж відкидаюся на спинку сидіння, намагаючись розслабитися й зібратися з думками, але не виходить.

Чи встигли вони якось нашкодити Христині? Били її? Що встиг наговорити їй Старицький? Адже він зовсім із розуму вижив останнім часом, тому неможливо передбачити, що прийде йому в голову в наступний момент. І звичайно ж, я звинувачую себе в тому, що трапилося. У тому, що не вберіг, що не додивився, що не розкусив Руслана. Хто взагалі порадив мені його? Я намагаюся згадати, але не виходить. Охоронне агентство або хтось зі своїх?

— Все, далі не поїдемо, — ми зупиняємося в невеликій лісопосадці, я дивлюся на час — дев’ята ранку. Чорт, ще ціла вічність до вечора. Ні, я не зможу весь цей час спокійно сидіти тут, знаючи, що Христина в якихось жалюгідних сотнях метрів від мене.

— Дай мені бінокль, — вириваю з рук одного з бійців і виходжу на вулицю.

В обличчя вдаряє морозний вітер, і перед очима постає образ дівчини. Мерзотники, хоч би дали їй куртку, вона ж в одному светрі зовсім замерзне!

— Якщо снігопад розійдеться, ми зможемо добігти до ангара непоміченими, — розглядаю засніжену будівлю з дірявим дахом через лінзи бінокля. — Всього двоє зовні, але питання в тому, скільки їх ще всередині, — вимовляю задумливо, прикидаючи, які в нас шанси вийти без втрат. А ще чомусь на сто відсотків упевнений у тому, що самого Вадима тут немає. Швидше за все, сидить у своєму пентхаусі, потягує віскі зі склянки й із презирством дивиться на місто з тридцятого поверху хмарочоса.

— Бос, вам би тут залишитися, а ще краще було взагалі не їхати з нами, — з докором каже Келла, стаючи поруч зі мною.

— Я може й не служив у гарячих точках, але впоратися зумію. Вадим — такий же бізнесмен, як і я, тільки не гидує застосовувати брудні методи. Він не буде давати команду стріляти своїм людям. Смерті ні мені, ні йому ні до чого.

І я дуже на це сподіваюся, тому що його вчинок і так викликав у мене купу питань і здивування. Він і раніше грав не за правилами, але принаймні все обходилося без викрадень і проникнення до мене в будинок. Усього лише ультиматуми, шантажі, диверсії й спроби підкупу співробітників моєї компанії заради цінної інформації. Швидше за все, час підтискає й він вирішив діяти агресивно.

— Скільки часу потрібно, щоб спрацювало снодійне? — дивлюся на транквілізатор у своїх руках, бажаючи нарешті застосувати його в дії.

— Майже миттєво.

— Добре, потрібно їх усіх прихопити із собою, здамо нашим, нехай оформлять за статтею. Нічого їм розгулювати вулицями. Я й Сірий обійдемо ангар праворуч, якщо все чисто — маякни.

— Марате, — хапає мене за плече Келла, зупиняючи. У його голосі дзвенить сталь. Я розумію, що якщо він назвав мене на ім'я, то незадоволений моєю ініціативністю.

— Я не збираюся сидіти тут весь день. Не потрібно говорити мені про безпеку, на цей випадок я вдягнув бронежилет. Повір, якби ти був у моїй ситуації, ти б давно не стояв тут. Десь там моя дівчина, вона не розуміє, що відбувається, і я не буду ковтати з термоса чайок і забивати шлунок булочками, які для Міхи дала моя кухарка, поки Христина десь там поміж цих тварюк.

Я вже зриваюся на крик і сам того не помічаю, як називаю Христину своєю дівчиною. Але не зізнаватися ж що вона ліва дівка в моєму домі? Тоді точно ніхто й пальцем не поворухне до заходу, тому що моя безпека в пріоритеті.

Михалич закашлявся осторонь і почервонів. Хлопці заржали з нього. Атмосфера, й так до того напружена, загострилася ще більше, але всі намагалися цього не показувати.