Глава 29

Ми справді приїжджаємо до лікарні, але я ловлю себе на думці, що краще б вони обманули, ніж опинитися тут. Шукати, де моя мама, не доводиться, бо ці здоровані кивають, щоб ми йшли за ними. Яся так і не відпускає мою руку. Я їй настільки вдячна за підтримку, що слів не знаходжу. Лише хочеться обійняти її міцно-міцно й розплакатися. 

Коли підходимо до палати, під якою стоять ще двоє чоловіків, у яких помічаю зброю, взагалі серце падає в п’яти. Так страшно мені не було навіть тоді, коли мене штовхнули на закинутій забудові в яму і я взагалі не знала, чи виживу.

— Тільки донька, — зупиняє Ясю один із охоронців, перегородивши їй шлях.

Подрузі доводиться залишитися, а я, мов у прірву крокую, відчиняю двері, які за мною відразу зачиняють, і йду в палату.

Побачивши маму, насилу стримую потік сліз. Серце стискається від болю, бо все ще гірше, ніж я могла собі уявити. Прилади, крапельниці, навіть голова частково перебинтована. Сама вона накрита простирадлом до грудей, тож можна лише уявити, які жахи можуть бути приховані під білою тканиною. 

Гучно ковтнувши, нерішуче крокую вперед. В голові калейдоскоп із розрізнених думок, і за жодну не вдається зачепитися. Коли опиняюся поруч, обережно відсовую край простирадла й торкаюся маминої руки ледве відчутно. Вона розплющує очі, дивиться на мене розфокусованим поглядом. Хочеться усміхнутися, що вона при тямі, це вже добре, і водночас довго й гучно плакати, адже…

Головою розумію, через що таке могло статися. І разом із тим усвідомлюю, що в тому, що мама опинилася в лікарні — немало й моєї провини. 

Сьогодні ми отримали право на спадок. Перед очима спалахує та ситуація з таксі й дивною машиною, що перегородила нам шлях. Тепер мама в лікарні. А ще той випадок, коли мене мало не вбили. Хоча ні, якби вбити хотіли, то так би й зробили. То було попередження. Святу так і не вдалося з'ясувати, хто на мене тоді напав. І те, що мама в лікарні — теж попередження. Господи, та хай забирають усе! Тільки відчепляться від нас!

— Злато… — вимовляє мама із явним зусиллям. Важко глитнувши, на мить знову прикриває очі.

— Що? — присівши поруч, нахиляюся, щоб краще чути. Щоб їй легше було.

— Прийми допомогу й захист Кості, — шепоче пересохлими губами. — Вони не зупиняться.

— Та хай забирають усе! Мамо… — схлипнувши, тулюся до неї, стискаю її долоню.

— Все — це разом із тобою, Злато, як ти не зрозумієш, — хоч мама і тихо говорить, але я все одно відчуваю сталеві нотки в її тоні. — Просто бізнес вони забрати не можуть. Вони заберуть усе, що тобі дороге, щоб змусити тебе піти на їхні умови. Вийти заміж за того, на кого вони вкажуть, щоб отримати своє. І не факт, що той дехто виявиться таким же порядним, як Костя. Я боюся за тебе, Злато, — впивається в мене поглядом, в якому хлюпочеться щира паніка. — Я зрозуміла дещо, поки розбиралася з тим, що твій тато нам залишив. Борги — це обманка, щоб ті люди думали, що бізнес на межі банкрутства. Не спрацювало… Він старався, Злато, намагався нас захистити, але не зміг. Я різні варіанти обмірковувала, та все зводиться до одного — тільки Костя може допомогти. Він подбає про тебе, про нас. Проти нього не наважаться піти, та й сенсу не буде, якщо ти станеш його дружиною. Це не я вигадала… — вона збивається, набирає в легені повітря, після чого додає: — Тато просив Костю подбати про тебе, якщо з ним щось станеться.

Мама заплющує очі, затихає. А мене рве на частини від її слів. Тобто тато знав?! Він знав, що йому загрожує небезпека?

— Мам? — кличу несміливо.

Але, схоже, розмова висотала з мами всі соки й вона заснула.

Кусаючи нігті, крокую палатою. Що робити — гадки не маю. Як прийняти рішення, коли на кону життя близьких з одного боку, а з іншого — коханий чоловік і наша дитина? Хоча… А що як він допоможе? Що як Свят теж має зв’язки? Має достатньо грошей і владу, щоб нас захистити? Якщо він захоче…

Я маю з ним поговорити!

Поглянувши на маму, приходжу до висновку, що спить вона міцно й навряд чи щось почує. А навіть якщо й почує — яка вже різниця? З тим, що відбувається зараз, це мене наразі найменше хвилює.

Діставши телефон, набираю Свята. Подумки молюся, щоб відповів, але він не бере слухавку. Можливо, думає, що я через дрібниці дзвоню, тому вирішую відправити повідомлення. Мене всю трясе від хвилювання, ледве вдається потрапити на літери, щоб написати:

"Це дуже важливо, будь ласка, подзвони".

Кілька хвилин чекаю, панікуючи дедалі більше. Він не дзвонить, але коли телефон спалахує вхідним повідомленням, з нетерпінням відкриваю його. 

"Не можу говорити".

Трясця. Я не можу чекати. Але ж це не означає, що я не можу написати йому? Кілька хвилин обдумую повідомлення, пишу, виправляю, перечитую, знову виправляю, щоб коротко, але донести суть. Зрештою вкладаюсь у кілька речень, де пишу про те, що ми отримали з мамою у спадок бізнес, але конкуренти хочуть його відібрати й запитую, чи може він чимось допомогти.

"Чим допомогти?" — прилітає коротке за кілька хвилин.

Поки я думаю, що йому сказати, приходить ще одне повідомлення:

"Ти переоцінила мої можливості".

Відчай захльостує, але я не здаюся. Впевнена, якби ми говорили вживу, було б набагато легше порозумітися. Та хоча б якби телефоном поспілкуватися. А в повідомленнях викласти думку й вкласти весь жах ситуації в мене не виходить. Але я пишу.

"Мою маму намагалися сьогодні вбити. Благаю, Свят, ти мені потрібен…"

Відповідь прилітає миттєво, вганяючи мене в ступор:

"Звернися в поліцію".

Він це серйозно? Яка поліція? Навіть я розумію, що поліція тут нічим не зарадить. Поки вони будуть розбиратися, не буде кого рятувати.

"Поліція не допоможе. Мені доведеться вийти заміж за впливового чоловіка, щоб захистити рідних", — пишу у відчаї правду.

Тільки відповідь остаточно вибиває ґрунт з-під ніг…

"Ну то виходь".

Я не розумію… Я ніби з чужою людиною розмовляю, а не зі своїм Святославом.