Глава 11

— А я вже думав, що мені від голоду ввижається. Пахне смачно.

На порозі стоїть Святослав. Я так захопилася приготуванням, в передчутті реакції чоловіка, що й не почула, як він увійшов.

— Я вже майже закінчила. Сідай, — кажу, зніяковіло ховаючи усмішку.

Я вперше щось готую чоловіку, і від цього особливо хвилююся. Сподіваюся, йому сподобається, інакше це буде повний провал.

— Із задоволенням. Зранку лише каву встиг випити, потім закрутився, навіть замовити нічого не встиг.

— Зробити ще кави?

— Я сам.

Собі я встигла заварити чай. Сподіваюся, що Свят не образиться, що я в нього тут хазяйнувала. Втім, пізно про це думати. Але він, здається, не проти, навіть задоволений, що я приготувала, як виявляється, пізній сніданок. Вчасно я. Тепер головне, щоб вийшло смачно.

Підійшовши до стільниці, Свят вмикає кавоварку, яка стоїть трохи збоку. Поки він чекає на каву, я відношу тарілки до столу. Повертаюсь за чашкою, але не встигаю її забрати. Перехопивши мене за талію, Свят притягує до себе й залишає ніжний поцілунок на щоці.

— Дякую. Ти знаєш, так можна швидко звикнути, — підморгує з усмішкою, після чого відпускає мене й забирає обидві чашки.

Збентежена, сідаю за стіл. Ніколи не тягнуло займатися якимись хатніми справами, готувати тим паче. Бувало крутилася поруч із кухаркою, але більше з метою щось смачненьке видурити між трапезами. А вона полюбляла тим часом розповідати, що і як готує. Тепер згадую Оксану із вдячністю. Шкода, що їй довелося шукати нове місце роботи.

Беремося мовчки їсти, але буквально за хвилину, впоравшись із першим млинцем, Свят порушує тишу, нахвалюючи, що смачно. Думаю, не для годиться це каже, бо мені теж подобається. Не підгоріли, м'які, ніжні, сподіваюся, з начинкою теж вгадала. В мене-то просто з шоколадом.

— Дякую. Я рада, що тобі сподобалося.

Далі їмо в тиші, Свят повністю зосереджений на їжі, схоже, і справді добряче зголоднів, бо швидко справляється з усієї порцією. Мабуть, не розрахувала…

— Якщо ти не наївся, я можу приготувати ще, — пропоную.

— Ні. Якраз нормально. Дякую, комусь пощастить з такою дружиною, — усміхається.

— Ага, особливо враховуючи, що вже й обід минув, а ми тільки снідаємо. 

— Заради такого сніданку можна пробачити.

Настає незручна тиша. Свят дивиться якось дивно на мене, замислившись. Ніби оцінює. Або вагається. Стає ніяково під цим поглядом. Бо в мене знову таке відчуття, ніби за легкістю прослизає якась напруга, непомітна на перший погляд. Або ж це через мою тривогу й побоювання все зіпсувати. Знаю, не варто так себе накручувати, перейматися, але коли чоловік так сильно сподобався, не хочеться втратити шанс.

— Мені доведеться поїхати на кілька годин. Залишишся в мене?

— А можна?

Я б охоче. Але здивована, якщо чесно. Він же зовсім мене не знає, а при цьому довірить залишитися в його квартирі? Втім, я теж його не знаю, але довірилася й поїхала з ним. Справедливо. Хоча він знає, де я живу, де вчуся, а це вже немало. Щось поцупити й зникнути не вийде, тож і за якусь злодюжку прийняти мене не міг.

— Залишайся, звісно. Але готувати не обов'язково, хоч і смачно дуже. Я замовлю щось і заберу дорогою назад. Єдине прохання, якщо раптом передумаєш і вирішиш піти, не залишай квартиру відчиненою. На полиці є запасні ключі, зачиниш, потім заберу.

Від подиву дивлюся на Свята широко відкритими очима й киваю, як бовванчик. 

Він підводиться, зникає в спальні, за кілька хвилин виходить уже одягнений у костюм, з портфелем у руці. Я саме закінчую прибирати на кухні, слушно подумавши, що залишати безлад не варто, краще відразу прибрати.

— Постараюся швидко, — примружившись, Свят окидає мене з ніг до голови поглядом. А я в тій же сукні, що була вчора, а зверху фартух, який, на щастя, знайшла в нього. Інакше сукню довелося б викинути після моїх кулінарних експериментів. — Поцілуєш на прощання?

Знову відчуваю легкість, яка була ще вчора між нами. Скинувши фартух, підходжу до чоловіка, пригортаюся до нього всім тілом, за мить відчуваю міцну долоню на своєму попереку. Вмить перехопивши ініціативу, він перетворює мій ніжний поцілунок на глибокий, палкий, наполегливий, від якого коліна підгинаються. Так він мене ще не цілував, і мені це страшенно подобається.

Коли Свят неохоче відривається від мене, серце калатає на виліт, а перед очима поволока. Насилу вдається втримати рівновагу й прибрати від чоловіка руки. Після такого поцілунку відпускати його ще важче. Але Свят іде, більше не затримуючись і не озираючись. Зачинивши двері, притуляюся спиною до стіни й намагаюся відновити дихання.

Я з нетерпінням чекатиму на його повернення. Дивне відчуття здіймається зсередини. Адже ця роль, яку випадково довелося приміряти на себе, мені дуже подобається. Мабуть, з мене й справді вийшла б хороша дружина.

Але тільки для коханого чоловіка.

Проте сподіваюся, що так воно й буде.