Глава 8

Затамувавши подих на мить, міцно заплющую очі. Звісно, сподіватися немає на що. Я за секунду розумію, хто саме мене спіймав на гарячому. Мені й ніяково, і страшно. Гадки не маю, чого від нього чекати за таку витівку. 

— Я так розумію, самопочуття в тебе вже покращилось, — чую сталевий голос над головою. А за мить виявляюся повернутою до чоловіка обличчям. Крутнув мене, як ляльку, і дивиться непроникним поглядом, тримаючи за передпліччя.

Ми ще ніколи так близько не зустрічалися, тому я не мала можливості повною мірою оцінити ні його зовнішність, ні свою реакцію на Костянтина. А тепер можу. І висновок не найкращий — я боюся його до чортиків! Ні, зовні він чоловік дуже привабливий, тут причепитися нема до чого. Світле волосся, блакитні очі, підтягнуте тіло, м'язи он випирають, пахне приємно, гладенько поголений. Явно приділяє увагу своєму зовнішньому вигляду.

Але його погляд…

Ховаю очі, не знаю, що сказати, кусаю нервово губи й мрію лише про одне — щоб він відступив бодай на крок і, звісно ж, прибрав від мене руки.

— Боже, Злато, ти що твориш?! — на додачу до всієї цієї й без того жахливої ситуації, на горизонті з'являється мама. Сплескує в долоні, але в присутності мого "нареченого" розмовляє зі мною зовсім іншим тоном, не таким жорстким, як коли ми сам на сам. — Костя, я не знаю, що на неї найшло. Злата завжди була слухняною дівчинкою. Розхвилювалася, мабуть. Але, впевнена, вона більше таких дурниць не робитиме й зараз же перепросить. Так, Злато? — з натиском запитує мама.

Мовчу. Ховаю погляд. Думаю про те, що там на мене чекає Свят, а шанси вибратися з дому тепер рівні нулю. Навряд чи він мене після цього ще раз кудись запросить. Він дорослий чоловік, нащо йому таке проблемне дівчисько, яке в двадцять років не може без дозволу вийти з дому? Не кажучи вже про все інше…

— Злато, — крізь зуби цідить мама, втрачаючи терпіння. — Ти язика проковтнула чи що?

Здригаюсь від її тону. І до свого повного шоку відчуваю, як після цього руки Костянтина на моїх передпліччях приходять в рух, ковзнувши по шкірі майже… заспокійливо. Після чого він відпускає мене й відступає на крок.

— Нехай іде, — чую й не вірю своїм вухам. Здіймаю на нього ошелешений погляд, думаючи, серйозно він чи це якийсь жарт? 

— Але… Костя… — розгублено вимовляє мама.

— Нехай іде. Я не збираюся її силувати, — чітко карбує чоловік.

Не чекаючи більше ні секунди, зриваюся з місця і мчу до виходу. Чую, як мама вмовляє Костянтина, щось намагається йому донести про те, що я просто злякалася, а ще вік у мене такий, де треба жорстка рука й суворий тон. Його відповідь залишається для мене таємницею, бо вони опиняються за межами чутності. Я біжу щодуху, не знаю, чи тікаючи звідти, розуміючи, що мама так просто мені не спустить це з рук, чи тому що боюся — Свят не дочекається. 

Знаю, вважається, що дівчина має запізнитися на побачення на п'ятнадцять хвилин. Хто так вирішив і чому — гадки не маю. Я ненавиджу запізнюватися. І вважаю, що побачення не повинно бути винятком. Це неповага — змушувати людину чекати. Тим паче якщо людина тобі приємна…

Я б хвилювалася й змучила себе сумнівами, якби Свят запізнився. То чому я повинна змушувати його проходити через це? Або я собі вигадую те, чого немає, і йому насправді байдуже. Запізнюся чи не прийду — знайде іншу, а про мене на ранок і не згадає. Це мені може здаватися, що я йому сподобалася так само сильно, як він мені. Я можу сподіватися й видавати бажане за дійсне. 

А насправді боюся, що не дочекається.

Останні кілька десятків метрів біжу практично навмання, бо перед очима стоять сльози, які вже не вдається стримувати. Не розрізняю дороги, лише обриси: знайома машина, силует поруч… В який я практично влітаю, за мить відчувши на собі такі бажані обійми.

Ці обійми на противагу викликають полегшення, дарують відчуття спокою й захищеності. На повні груди вдихаю його запах, вбираю кожною клітинкою. Ніби в коконі, в його руках, і сама чіпляюсь щосили, обійнявши Свята за спину.

Дочекався…

— Гей, що сталося? — чую над головою. І голос його діє заспокійливо, низький, глибокий, зачіпає щось усередині, змушуючи шкіру вкритися мурашками. — Тебе хтось скривдив?

Торкнувшись мого підборіддя, Свят змушує мене відірватися від нього й поглянути в його обличчя. Мотаю головою на його питання. Просто дивлюся в його очі, намагаючись притлумити біль, який розриває зсередини. Від докорів сумління відмахуюсь, як від настирливих мух. Я нічого нікому не обіцяла і дуже сподіваюся, що після сьогоднішнього випадку Костянтин зрозумів, що я не хочу виходити за нього заміж і відмовиться від цієї ідеї.

— Чому ж ти плачеш, якщо ніхто не скривдив? — хмуриться, розглядаючи моє, напевне, почервоніле обличчя. 

Я вже практично заспокоїлася, хоча ще трохи тремчу й судомно зітхаю. Що сказати — не знаю. І ще більше гублюся, коли чоловік повільно веде великим пальцем по моїй щоці з одного боку, потім з іншого, витираючи сльози. Окинувши моє обличчя пильним поглядом, зупиняється на розтулених від хвилювання губах. Подається вперед, але завмирає за кілька сантиметрів, вагаючись. А я вклякла. І хоч дуже хочу, щоб він це зробив, але й поворухнутися не можу. Лише дихаю шумно, розглядаючи його обличчя й зазначаючи, що тепер він мені здається ще гарнішим, ніж під час минулої зустрічі. Зовсім не схожий на Костянтина. Темне волосся, карі очі, недбала неголеність, яка дуже йому личить… Хіба що статурою схожі — обидва кремезні чоловіки.

— То хто тебе образив? — запитує знову. 

— Ніхто. Дівочі дрібниці, тому й плакала. Більше не буду.

Його палець переміщується на мої губи… Ривком втягую повітря від того, наскільки це несподівано й приємно. Шкіру поколює, всередині все солодко тремтить, тепло його тіла відчуваю через одяг, настільки міцно притиснута до чоловіка його ж рукою. І взагалі не хочу, щоб ця мить коли-небудь припинялася.

— Злато-Злато, — видихає в мої губи. — Сподіваюся, більше й справді не будеш. Принаймні сьогодні, поруч зі мною — так точно.