Глава 2

— Куди ж ти так поспішаєш, красуне? — усміхається чоловік, а я тану від цієї усмішки, навіть не відразу збагнувши, що знаходжуся неприпустимо близько до нього, в той час як незнайомець притримує мене за талію. — Сподіваюся, за кермом так не літаєш, як на своїх двох?

— А? — розгублено кліпаю, намагаючись збагнути, про що він. Чоловік, відступивши, як мені здається, неохоче, киває на шолом у моїй руці, мене обводить красномовним поглядом. — О, ні! Я дуже обережна за кермом! — запевняю, щойно до мене доходять його слова.

— Це добре, — і знову усміхається. 

Ніби й затримуватися в проході тут із ним немає причини, та я стою, переступаючи з ноги на ногу. Мимоволі розглядаю його обличчя, широкі плечі, міцний торс, схований під чорною сорочкою, вузькі стегна… Після чого ніяково відводжу погляд, зрозумівши, що відверто витріщаюсь на нього. Занадто відверто, щоб не зрозуміти мій інтерес.

Він дорослий, можливо, років тридцять. І попри мою заяву матері про невідповідний вік свого нареченого, мені подобаються старші чоловіки. Дорослі, впевнені в собі, рішучі, уважні… Як ось цей незнайомець, тому що він, швидко зорієнтувавшись, простягає мені руку зі словами:

— Святослав, для своїх — просто Свят, — і підморгує з промовистою усмішкою.

— Златослава, для своїх — Злата, — намагаюся стягнути рукавичку, але хвилююся, тому нічого не виходить. Зрештою він сам перехоплює мою руку, зупиняючи мою метушню, і м'яко стискає у привітанні.

— Радий познайомитися, Злато. А ще більше зрадію, якщо ти погодишся дати свій номер. Вибач за такий банальний підкат, обіцяю на першому побаченні виправитися, — і знову підморгує з широкою, звабливою усмішкою, від якої в мене мало коліна не тремтять.

Навіть якщо це найбанальніший підкат у світі — начхати! Я не просто зрадію, а стрибатиму від щастя, якщо він не лише візьме в мене номер і потім забуде, знайшовши цікавіший об’єкт інтересу, а ще й зателефонує й запросить на побачення.

— Дам, — ховаю погляд, який, впевнена, блищить несамовито, — записуй.

Краєм ока помічаю, що Святослав ні краплі не здивований такій легкій згоді, але дуже задоволений. Можливо, в нього такий юних дуреп ціла колекція, але я не можу втратити цей шанс. Шанс на що — гадки не маю. Просто коли ось так спалахує іскра, як можна встояти? Я завжди мріяла про справжнє кохання. Що як це воно і є? Що як у такому випадку мама перестане тиснути на мене, а Костянтин пожаліє й відпустить, не вимагаючи від мене бути гарантом їхніх із мамою домовленостей? Навіщо йому дружина, закохана в іншого чоловіка?

Залишивши номер Святу, поспішаю втекти. Щоб він не бачив моєї дурнуватої усмішки до вух. Звісно, і без того очевидно, що він мені сподобався, але не хочеться здатися легковажною й легкодоступною. Якщо він запросить мене на побачення, я обов'язково поводитимусь стримано. Та й інакше в мене не вийде, бо серйозних стосунків ніколи не було. 

Почуваюся настільки окриленою знайомством, що забуваю геть про все. І про втрату тата, рани від якої й досі свіжі, і про проблеми, які в нас тепер виникли, і про те, що мене мама заміж хоче віддати за чужого мені чоловіка. Все відходить на задній план. Сівши на байк, я їжджу містом, уникаючи трас зі щільним трафіком, насолоджуюсь швидкістю й ні з чим незрівнянним відчуттям свободи.

Ближче до вечора, перекусивши дорогою в кав'ярні, повертаюся в порожній будинок. Без тата він здається мертвим. Наша раніше дружна сім'я розсипалася в порох, коли він загинув. Мами майже не буває вдома, приходить пізно втомлена, іноді навіть не вечерявши, йде відпочивати. З усього персоналу залишилася лише одна хатня робітниця, яка готує їсти й раз на кілька днів прибирає, решту довелося звільнити. Але, судячи з усього, і вона ненадовго затримається, а будинок доведеться продати…

Якщо я не вийду заміж за Костянтина.

Боже, не хочу! Варто собі уявити, подумати, що доведеться жити під одним дахом з незнайомим чоловіком, та ще й ділити з ним ліжко — моторошно стає. Він же вимагатиме виконання подружніх обов'язків, та хіба я зможу? Тим паче що в мене нікого не було…

Ні, з цим треба щось робити.

Прийнявши душ, йду до своєї кімнати. Перегляну конспекти, підготуюсь до пар — і спати. Так і роблю, часто відволікаючись на повідомлення від подруг. Всі в передчутті майбутньої вечірки, обговорюють, планують, пліткують, вибирають вбрання й, звісно, збираються відірватися на повну. Я теж, але контролювати себе я вмію й зайвого не дозволяю. Тому я тим паче піду, що тут такого?

Коли вже збираюся спати, телефон дзенькає вхідним повідомленням. Заразом згадую, що потрібно поставити його в беззвучний режим, бо дівчата можуть ще пів ночі теревенити в чаті. А коли беру телефон до рук, серце робить кульбіт від хвилювання, і я мало не пищу від щастя.

Повідомлення від Свята! Він мені написав…

"Привіт, Злато. Не можу тебе забути й не думати про тебе. Що ти робиш завтра? Хочу запросити тебе на побачення".

Кілька разів перечитую, не тямлячи себе від радості, думаючи, що б йому відповісти, щоб не здавалося, що я тільки й чекала на його запрошення. Закусивши губу, швидко друкую повідомлення, стираю, знову пишу… Чорт. Усе не те. Потрібно коротко й по суті, інакше точно викажу себе. В результаті просто пишу:

"Привіт. У мене пари, а потім потрібно готуватися до тесту".

Брешу, жодного тесту в мене немає, але ось так погоджуватися відразу не хочу. Але ж і не відмовляюсь…

"Скинь адресу й коли в тебе закінчуються пари. Я заїду хоча б на кілька хвилин, побачити тебе".

Невже так буває? Він не зіскочив, не сприйняв як відмову, а згоден навіть на кілька хвилин…

Пишу адресу й час, коли в мене мають закінчитися пари, після чого з усмішкою до вух ховаю телефон під подушку й лягаю спати. Щоправда, перш ніж заснути, ще кілька разів перевіряю, чи не написав Святослав ще щось. Але він мовчить, і я, в деталях уявляючи, як мине наша зустріч, засинаю.