Глава 10.

— Добре, Діано, маю до вас особисту справу. Перш ніж я вам розкажу пообіцяйте берегти це в таємниці та не ділитися ні з ким. Навіть, якщо ви повністю довіряєте цій людині.

— Клянусь останніми шкарпетками, — швидко випалила я, а потім подумала кому це сказала. — А, ой. Я в тому сенсі, що обіцяю.

Сергій Олександрович подивився на мене з деяким сумнівом, чи точно варто мене посвячувати у свої справи. Але зважив все в голові та зібрався таки говорити.

— Річ у тому, що я став свідком однієї цікавої розмови. І якщо спочатку не помічав деякі речі, то зараз пазл склався і я все зрозумів. І боюсь чим далі в ліс, тим гірша ситуація буде.

Викладач все говорив загадками, а я намагалась зрозуміти в чому річ. Він щось знає про мого таємного шанувальника і зараз розкаже? Але чому тоді не можна нікому нічого розповідати? Бо поки що це не схоже на зізнання в коханні.

Я перевела задумливий погляд на Ірину Петрівну. Наша улюблена викладачка із загальної хімії. На жаль, вона в нас вже не веде. Але любов до неї вічна. Ця прекрасна дівчина зустріла нас переляканими дітьми після школи й просто закохала в хімію. Своєю легкістю, гумором, простим поясненням складного матеріалу вона змусила нас летіти на її пари. Хоча спочатку ми дуже боялись сказати зайве слово доньці ректора. Але ця тендітна блондинка показала нам, що працює вона тут зовсім не через родинні зв’язки.

І зараз моя улюблена викладачка удавала, що нічого не чує і не розуміє. Хотілось витягнути її за руку кудись і випитати про все, що вона знає. Але ці межі пристойності… Довелось повернутися до викладача.  

— Сергію Олександровичу, я поки нічого не розумію.

— Зараз, — він якось дивно збентежився, наче зібрався розповідати таємницю всього свого життя.

— В мене за п’ять хвилин пара, — не те щоб я дуже його підганяла, але мимра чекати не буде.

— Та чекайте ви, —  бзикнув чоловік, — не так легко зізнатися студентці, що на мене зробили полювання інші студентки! — Він аж викрикнув останні слова. А потім почав оглядатися. Але ніхто з криками «попався» не вломився в аудиторію. А Ірина Петрівна навіть не підняла голову від своїх справ. Але я якраз бачила посмішку, яка на секунду з’явилась на її обличчі. Напевно вона знає більше, ніж я.

— В якому сенсі полюють? — А от я не зрозуміла контексту. — Питання ставлять, здати щось хочуть, пояснення просять, бали?

Нахмуривши брови, я спостерігала захопливу картину. Чоловік спочатку незрозуміло кліпав на мене очима, потім почервонів, надувся, трохи розізлився і здувся назад, як кулька.

— Діано, ну що ви як маленька, не за тим вони полюють. За мною вони полюють!

Сергій Олександрович пограв бровами, намагаючись натякнути мені. Але в мене в голові мавпочка лише в тарілки стукала.

— Не розумію…

— Пфффф, — викладач тяжко зітхнув та закрив очі руками.

— В ліжко вони його затягнути хочуть, поспорили хто перша зможе, — Ірина Петрівна не втрималась і кинула свій коментар. З останніх сил вона трималась, щоб не сміятися в голос. А я офігіла, відверто кажучи.

— Дякую Іра, — чоловік повернувся в її сторону і саркастично хмикнув, — а я сподівався, що ця ситуація не вилізе мені боком.

— Вилізе, — дівчина радісно посміхнулась. — Хто вже в темі ставлять ставки.

— О Боже, — Сергій Олександрович знову сховався за руками, наче це йому допоможе. — І скільки вже в темі?

— Поки лише наші, але ти ж розумієш, що це лише справа часу, — вона сказала це і радісно посміхнулась у всі зуби.

— Як прекрасно, як фантастично, який я щасливий, що мої колеги знайшли нову забавку собі, — викладач досипав ще дозу сарказму і повернувся до мене.

А я що, а я випромінювала шок. Бо такого повороту сюжету я не чекала. Ну добре, шикарний чоловік, можна пофліртувати, можна задуматися навіть над більшим. Але в ліжко тягнути? Ще й поспорити на це… Якісь мої одногрупниці не перебірливі. З сумнівом подивилась на чоловіка. Він вартує того?

— От саме через це я вас і покликав. — Сергій Олександрович посміхнувся вловивши мою реакцію. Мені треба шпигун, який буде грати за мою команду, повідомляти про пастки та нові «геніальні» ідеї.

— Не те щоб я вважала вас непривабливим… — Я трошки зніяковіла під його розуміючим поглядом.

— Господи, Діано, не вважаєш і добре. Забий. Я вже й так вивчив ваш розклад і намагаюсь не ходити там де лекції вашого потоку…

— Потоку?! — Я не стримала голос. Бо потік це шістдесят людей, з них сорок дівчат. Нехай коефіцієнт адекватності буде хоча б вісімдесят відсотків. Тоді двадцять відсотків влаштували полювання, а це як мінімум вісім дівчат.

Сергій Олександрович лише важко зітхнув.

— Не потоку, факультету! — Істеричний сміх-плач-хрюкання долетіло до нас від Ірини Петрівни. — Вибач Сергію, — вона совісно глянула в очі викладачу і продовжила радісно сміятися та показувати йому телефон, — але на тебе оголосили полювання всім факультетом. Ось навіть призовий фонд є. Чекай, скільки?! Десять тисяч та постійно збільшується? Кожна учасниця докладає п’ятсот гривень до спільного кошика.

Каюсь, на останніх словах я й сама ледве стримувала сміх і сльози. Але бажання пожаліти не було. А чого він такий ідеальний тут ходить.

— Чекай, а де це пише? — Сергій Олександрович взяв до рук телефон та зацікавлено подивився на своє фото з червоною міткою на лобі. — Це якийсь канал?

— Ага, — радісно посміхнулась викладачка, — студентський канал та чат, називається «клубок вічних запитань».

— Але там же потрійна авторизація, — я не втрималась і влізла в їхню розмову. — Щоб потрапити в чат треба сфотографувати студентський і паспорт, потім прикріпити відео з цими документами. Та пройти тест. Адміни за цим суворо стежать. А викладачів туди не пускають.

— А хто головний адміністратор? — Ірина Петрівна хитро посміхнулась.

— Петріс… — В моїй голові почали рухатися пазлики, але поки до купи ліпитися не захотіли. Відповідь може бути в запитанні. Петріс. З цією дівчиною я особисто не знайома, але багато переписувалась, навіть можу сказати, що вона моя хороша знайома.