Квест у пошуках форми

ТЯН

Іду я вся така піднесено-радісна. 

Чого там мамуся про нещастя казала? Нормальний ректор - красивий пришелепуватий і безпомічний.  Як декому легко догодити - забрав мотлох зі столу, а він мало не плаче від розчулення. А ще дракон. Хоча то ще невідомо. Бо у зміїв теж вертикальні зіниці. Змії прикидаються поблажливими й наївними. А як тільки розслабишся - гам, і проковтнули.

Розслаблятись не можна. А от прилаштувати в добрі руки папір дуже навіть можна.

То для нього мотлох. А мені в столовці за цю макулатуру довічно дякуватимуть.

Хоча нащо мені їх дяка? Під замковою брамою бабусі сємки продають і якісь ягоди. Взагалі треба пробити в містечку, що там  ремісники поробляють. Тут повно нікому не потрібного мотлоху, а в містечку, де живуть люди без магії, то не мотлох, а сировина для чого-небудь. Вони мені й заплатити можуть. 

Тут папір дефіцит. Тільки ректори цього можуть не розуміти. Але це потім.  Треба ще буде роздивитися, що в тих паперах, може щось корисне. Ма казала, що більшість корисної інфи можна взяти з відкритих джерел.  А тато казав, що краже з листування та поштової кореспонденції.

А ділове листування - то ж два в одному!

Тату, твоїй дочці занадто легко в житті тільки тому, що вона має перед очима ваш з ма приклад. І рокет джамп від батьків.

То я маю стартові переваги, а ти, босий і голодний сирота, голими руками завойовував свій перший світ. І ма в трактирі догоджала усякій бидлоті. Зате тепер  я маю змогу починати з чистої непильної роботи. Ще й диплом на шару. Бо той ректор не може насправді думати, що я тут вчитимуся по-справжньому. Чи може? 

Він якийсь занадто неляканий для своєї посади.

Зазвичай в ректори не проб'єшся без підкилимної боротьби. І під кінець стаєш параноїком.  А він такий принц. Наче вродився просто за тим столом. 

Так от, пане ректоре.  Не для того існують секретарки, щоб здавати сесії.

Він тут не перший рік ректорує, мабуть.

Невже не навчений уже, що секретарка часто більше ректор для підлеглих, ніж сам ректор? Принаймні я це знаю. Мої батьки завжди піклувалися про те, щоб їх єдина дитина знала, як насправді влаштована реальність у всіх світах. Зараз пораділи б, як іх доні на користь пішла йя турбота.

Сльози розчуленні не дають мені говорити, як той казав.

Так, де та комірниця, Не замок, а лабіринт якийсь.  Тільки ж спустилася на два рівні. і знову треба дертися нагору.

Ще й сходи височенні й покоцаен, наче по них велетні ходять у звлізних чоботях. А я ж не дуже висока дівчинка. Хто так будує?

Дяка, хоч написи є. І доріжка світиться, показує, куди повертати. Зручно.

Хоча доріжка петляє. Я тут уже була!

- Чуєш, світлячок, ти мені ще пошуткуй, взнаєш моє почуття гумору. Що ти там сичиш і блимаєш?

- Зосередитись треба. - сигналізує мені капосна світлова ілюзія.

- От і зосередься на завданні. Пункт А - приймальня ректора. Пункт Б - двері комірниці.  І швидше. Бо може мені не треба світляка-дороговказа. Може Академія потребує  поповнення гербарію невідомих летючих ошуканців в рахунок покриття вартості навчання? 

О, так би й раніше. Два кроки, і я на місці.

Ретельно начищена табличка сповіщає про прибуття до пункту В.

                          КОМОРА 

                         К.І. Кімора. 

Японка? І так далеко від дому, от бідося.

- Драсті, панно комірнице. Арігато тобто, що зволили відчинити так швидко. Я навіть заснути не встигла. Це я, секретарка пана ректора. Принесла вам записку для вашого… кгммм-кха... Ну тобто у мене записка від ректора. Тільки я вам її не дам. Вона загубилася по дорозі. Я зараз...

От чого вона кривиться? Я теж панна, це з кожним може статися. І теж розсіяна. Їй можна носити синій халат навиворіт, витати в хмарах і думати про женихів, а мені не можна загубити записку?

А, ось же вона. Випала з рук, поки я милувалася бородавкою на носі панни комірниці. І хто б не замилувався. Така краса! Справжня відьма з казки, що мені читали на ніч по черзі тато і ма. Очі в червоних прожилках, хитрі, бігають, як у миші. І волосся клоччям неохайно стирчить з-під капелюха. 

Виросту, теж так ходитиму. От тільки де взяти таку бородавку, щоб усі боялися? І оті два зуби - один зверху, другий збоку. Теж дуже стильно. Цікаво, як вона їсть?

На згадку про їжу в животі квакнуло.

Так, жабо моя внутрішня. Нам треба з тобою домовитись. Квакай жалісніше. Але тільки там, де це чують ті, хто може нагодувати. Тут комора.  Шмоття всяке й реманент. Тут за нас з тобою  говоритиме комбез.  Ну і я скажу щось. Бо мовчати неввічливо.

- От записка, вибачте, Кімора-сан. Задивилась на вашу … капелюх. Стиль не проп’єш. Тобто я хочу сказати так мило. Мімімімі.  Адепткам таке, мабуть, не видають. Бачу, то дизайнерська робота.

Комірниця навіть і не думала посміхатись на цю відверту підлабузницьку маячню. Кріпкий горішок. 

А ніхто не казав, що буде легко.

Ой, що це з нею? То від старості так руки тремтять? 

Вона тричі пробігла очима записку, потім уважно оглянула мене. Чого вона з першого погляду не бачила? Звичайна адептка в пропаленому одязі не по розміру й розтоптаному взутті. І в записці нічого  такого незрозумілого не написано, мені б такий чіткий почерк і вміння викласти все доступно в одному речені - повсякд. і парадн. компл, поселення в кроков. доступі до ректорату. завч. дякую. Р.

А вона дивиться. як на священні скрижалі. А на мене - ніби я ворог народу.

От і чого мене так ненавидіти? То ж не я писала.

- Ходіть за мною адептко. суворо проказала панна Кімора сан. - Розмірну лінійку розібрали, щось звісно знайдемо, але можливо треба буде звернутися до старшокурсниць. Якщо у них - ха-ха -  є потрібні вміння, Або до професссорки побутової магії. Якщо вона не зайнята бальним комплектом її величності Ружени.