1 глава — Дива напередодні Нового року

  1-1 Валерія

  Заплющила на коротку мить  очі й тут же розплющила їх знову. Навіть не віриться, що мій Вовчик саме сьогодні зробить мені пропозицію. І що з того, що ми з ним тільки третій місяць зустрічаємося? Оно моя тітка Маруся за свого першого чоловіка взагалі чи не на другий день знайомства вийшла. Ну, так я чула принаймні. А я хіба гірше за неї? Та й час вже, бо останнього разу, коли гостила у батьків, то вони прямо заявили — без чоловіка на поріг не пустимо. От я й чекала, замовивши вже третю склянку якогось там фрешу (просто тикнула перед офіціантом пальцем на картинку, що, мовляв, це хочу), коли той врешті-решт з'явиться, стане переді мною на одне коліно, а в цю мить обов'язково заграє якась ніжна та романтична мелодія... Як от зараз, наприклад. І... Тут до мене починає доходити, що це дзвонить мій мобільний.

- Привіт, коханий, — посміхаюся, немов він зараз знаходиться поруч зі мною.

- Ага, привіт, — прозвучало у відповідь, — Короче, я чого подзвонив... 

- Не хвилюйся, кажи як є, — вирішила підбадьорити його я. Ну не кожен же день він робить мені пропозицію.

- Ну, мені вже давно треба було про це сказати.

  «Ну ж бо, давай! — подумки підганяла його я, — скажи, що я кохання всього твого життя та все інше, що там говорять». Я вже готова до того аби він попросив моєї руки, ну і серце на додачу, по мобільному. Головне, щоб зробив це, бо мама вже замучила своїми дзвінками, приїду я чи ні.

 Зовсім забула сказати, що Вовчик мій дуже сором'язливий. Я навіть поцілувала його перша. В щічку, а то ще подумаєте щось не пристойне. Що кидаюся, мовляв, на першого зустрічного. Ні, щодо цього то я порядна. Недарма ж мій коханий, ну тут я можливо й перебільшую так його називаючи, говорить, що я справжнісінький раритет. 

- Ти тільки постарайся правильно мене зрозуміти, — промовив тим часом хлопець, — Лєра, я вже неодноразово говорив тобі про те, що ти чудова дівчина, — о так, це було, готова підтвердити не тільки в усній формі, але й письмовій, — Проте, — продовжив він далі, — ми не підходимо з тобою одне одному. Саме тому я подумав, що нам з тобою потрібно перестати зустрічатися, поки ми остаточно не прив'язалися одне до одного.

- Сонечко, — промовила лагідним голосом, наскільки це взагалі було можливо, малюючи при цьому у своїй уяві зовсім невеселу для нього картину, — я щось погано розчула останню фразу. Повтори, будь ласка, — насправді скаржитися на слух мені ще не доводилося, — що ти там щойно мені сказав.

- Я впевнений, що ти обов'язково когось зустрінеш, — пробурмотів він на останок і відключився

  Як я там його називала? Вовчик? Пес він облізлий, півень обскубаний, ну і там далі по списку. Та хто завгодно, але тільки не «Вовчик». Підізвавши до себе офіціанта та розрахувавшись за випитий мною фреш, я з гордо піднятою головою, ну треба ж хоч якось продемонструвати, що недарма моє прізвище Цісаренко, покинула кав'ярню. Добре, що вона знаходиться поруч з моєю роботою, бо через цю рогату тваринку, я й забула про неї відверто кажучи. А все чому? Чекала, що він приїде, зробить все як належить. А в результаті...

- Ну, нарешті, — варто мені було з'явитися, промовила моя колега Міла, — а то я вже хотіла подавати тебе у розшук.

- Це з якої такої радості? — знімаючи свою коротку шубку та вішаючи її у шафу, запитала я.

- Тільки не кажи... Гарна сукня, до речі. Що ти забула, що нас сьогодні збирає нове керівництво.

- Не повіриш, але так і є, — відповіла я. А все, ну ви зрозуміли про кого я, винен. Не себе ж  кінець кінцем звинувачувати, — І дякую, що оцінила мою сукню.

- Слухай, а ти часом не на побачення бува, зібралася?

- Ой, ні, — махнула я рукою, — просто вирішила її вигуляти, так би мовити. Ну, ти ж розумієш, кінець року, як ніяк, — не зізнаватися ж мені в тому, що моє побачення пішло на дно, як... Думаю ви здогадалися, про що я.

- Авжеж розумію, — підійшовши до дзеркала та наносячи блиск для губ, відповіла колега, — Між іншим, я тут краєм вуха випадково почула, що наш новий бос виявляється неодружений.

- І що з того? Як на мене то нічого дивного у цьому немає. Зараз рідко хто думає про створення сім'ї.

- Воно то так. Але ж йому майже під сорок.

- І що з того? Коли захоче, тоді й одружеться. Нам то яке до цього діло? Давай ходімо, бо точно запізнемося, — почала підганяти її я, хоча у самої не було ніякого бажання йти. І, як виявилося згодом, недарма.

   Так, як ми з Мілою прийшли ледь чи не самі останні, то нам  не залишалося нічого іншого, як сісти на вільні місця, (це був єдиний плюс у всій цій ситуації) майже біля самого виходу. А зібралося нас тут усіх, повинна замітити, доволі таки чимало, що було неабиякою рідкістю. Як от зараз приміром.

- Все-таки жаль, що ми з тобою не сидимо у першому ряду, — прошепотіла вона.

- Угу, — відповіла я, намагаючись слухати про що ж таке цікаве тут нам усім розповідають.

 - Це він, — раптом почала смикати мене за руку Міла.

- Хто він? — не зрозуміла я.

- Ну, цей... Як його?  Ну, той який у нас самий головний.

- То вони таки існують... — задумливо промовила я.

- Хто?