14.1

З того дня все вирішилося доволі швидко: мама викрила Вільмоша, через що принца примусово доставили у палац. Подальшу його долю я не знаю — і не те, щоб цікавилася. Своїх проблем було вдосталь. Зокрема швидке повернення додому. За словами матері — через скоре весілля батька та Себастьяна, але є в мене підозра, що причина у нашому з Чезаре спілкуванні.

— Герцог він добрий, але зв’язуватись з ним — собі ж дорожче, — якось обмовилась матінка, поки ми той тиждень назад поверталися.

Але не встигли ми й трохи відпочити, як мамчин дім переповнився галасу. Усі метушилися, переживали, готувалися. Лише я байдики била. Принаймні намагалася.

Як виявилося, не тільки організація святкування справа клопітна, а й підготовка до візиту. Усі наряди підготуй, про місце розташування домовся, подарунок підготуй. А церемонія шлюбу вже за три дні. Й так прийшлося піти на поступки — сукні нам з пані Форейн взяли з готових, треба лише розміри підігнати.

Так от, в один з тих разів, коли я ховалася від Трістани, забігла в кімнат матері. Вони обидві за ці два дні встигли мене добряче дістати з різноманітними дрібницями. Але не про те зараз мова.

Так от, забігла я в кімнати пані Форейн, дочекалися стихання криків за дверима та видихнула з полегшенням. А потім помітила гарну коробку, що ховалася біля столику. Прочинена. Тож не дивно, що вгамувати допитливість в мене не вийшло і я наблизилася.

Яким було моє здивування, коли в середині я знайшла листи. І всі підписані витонченим охайним почерком «Моєму єдиному коханню».

Сором з закутків свідомості запропонував облишити цю цікавинку, бо це точно особиста річ, не призначена для моїх очей. І був з ноги запхана подалі.

Тремтячими пальцями я дістала один з конвертів. На щастя, не заклеєний. Клейка стрічка була, але захисний шар для запечатування знятий не був.

«Мій любий Роберт, ти ніколи не побачиш цей лист, а я ніколи не зізнаюся тобі у своїх справжніх почуттях. Але тримати свої думки вище моїх сил. «

Та-а-ак... А це вже цікаво.

«Вчора ти попередив, що відправив документи на розлучення. Їх лишилося лише підписати. Тоді я лише посміхнулася та кивнула, але знав би ти, що в мене відбувалося в середині... Як мені хотілося впасти на коліна та благати не покидати мене... Як я ридала вночі від болі та відчаю... Але я знаю, що ти не кохаєш мене. Тож відпустити тебе — єдиний правильний вихід.»

Це точно було написано матінкою? Тою самою холодною Пані Генералкою, яку я знаю? Так, почерк її, але....

Я вхопила наступний лист.

«Мій любий Роберте... Ті квіти, що ти мені подарував досі стоять у вазі в моїй кімнати. І нехай після зачаття Амелії ти ніколи мене більше не торкався... Навіть не брав за руку... Але я сподіваюся, що все ще налагодиться. Можливо, ти теж мене кохаєш?»

Дракон мене вкуси.... Та ну ні! Це підробка!

«Мій любий Роберте... Мені так страшно. Наша наймолодша донька в такому важкому стані... Над нею ж не можуть знущатися?... Ні, її точно не можуть скривдити... Але ж вона дівчинка! Моя ніжна крихітна лялечка!... Мені страшно. А що як вона не прокинеться?... Мені здається, що я помру від розпачу разом з нею. Ти ж попіклуєшся про наших синів?»

Наступний лист був найсвіжішим:

«Мій любий Роберте... Ти дійсно увів нареченого в Амелії? Та на тебе це не схоже. Ти ж не міг? Або ж це справжнє кохання? Я зовсім тебе не розумію, але якщо це дійсно зробить тебе щасливим... За Амелію не переживай. Вона сильна дівчинка. І в неї завжди буду я. Хоча збрешу, якщо скажу, що мені не боляче чути про твої нові стосунки.»

Вже збираючись взятися за читання наступного, я почула шум за дверима та гучний голос Трістани. Тож, швидко поклавши все на місце, залізла під ліжко. Де мене безперешкодно знайшли ледве не з першої хвилини.

Більше ту коробку я ніколи не бачила. Та побачене ще довго не виходило з голови. Навіть у момент, коли тато з Себастьяном стояли біля священника та от-от мали дати шлюбні обіцянки. Але моя задумливість привернула увагу винуватиці, яка штовхнула мене в бік.

— Не журися. Він того не вартий, — підбадьорливо прошепотіла матінка. — Твій татко ще пожалкує, що з ним зв’язався.