13.1

Довівши мене до обіцяного водоспаду у цілковитому мовчанні, Чезаре облишив мене там на самоті. В нього, мовляв, з’явилися якісь свої надзвичайно важливі справи. Проте й мені було якось не до милувань: просто присіла на найближчий валун і дивилася на зелену траву під ногами.

З однієї сторони, стосунки — це не обов’язково гарантія «разом назавжди». Люди сходяться, розходяться — і нічого в цьому незвичного немає. Але з іншої сторони — в моїй уяві той самий ідеальний чоловік має бути ледве не прикутим до мене в емоційному плані. При чому про обов’язки зі своєї сторони я не думала. Тільки про плюшки, не про гірчинки.

Так, право на це в мене було і є. І ніхто не може заборонити мені бути недалекою. Але від цього... соромно. Бо я банально не додумалася, що в цієї монети є інша сторона. І що мій партнер також може мати якісь сподівання на мій рахунок.

Я шарпнула ногою і підвела погляд на блакитне небо. Заплющила очі від сліпучого сонця. Спробувала відігнати усі ці думки. Та головне питання однаково наздогнало мене: «Чи готова я нести відповідальність за свої очікування і так само намагатися підігнати себе під очікування іншого?».

Прямо зараз я не була готова дати відповідь. Ані комусь, ані собі. Та й заспокоїтися, перестати себе катувати — було не менш важко.

Я розплющила очі. Озирнулася.

Нікого. Тільки чиста блакитна вода та звуки води, що стікала з водоспаду. Тож, що як?...

Швидко скинула одяг і побігла до води. На мить зупинилася біля краю, але тільки для того, щоб пірнути.

Ривок — і от бризки вже вгорі, а над головою сплескається вода, приймаючи моє гаряче тіло у свої прохолодні обійми.

Спокій почав огортати мене, наче вода змила всі мої переживання. Так би й лишилася тут ще на трішки, але повітря почало закінчуватися.

Вирнула, зачісуючи мокре волосся назад та хапаючи ротом нову порцію повітря. Лише потім розплющила очі. І не зразу до мене дійшло, що споглядала на велетенського дракона. Того самого, якого я бачила вночі.

Він з цікавістю споглядав на мене і якось не квапився влізати в мої думки. Хоча може прямо в той момент він їх слухав... чи все ж «читав»?... не так важливо. Головне — сам факт: я повністю гола стояла перед драконом, що вночі назвав мене невісткою.

Повільно опустилася вниз з надією сховатися від допитливого погляду... чудовиськом його все ж важко назвати.

Тоді як? Пан Дракон?

Якщо посилатися на правила ввічливості, варто було б спочатку спита його ім’я. Та й ми з ним вже не незнайомці на фоні наших інтимних контактів... фу! Звучить якось двозначно. Мова ж про його «візити» в мою голову та моє двічі майже голе... Та ну блін! Як взагалі це все культурно назвати, аби все це не виглядало як зоофілія? Я ж не з таких!

«Для початку було б непогано вилізти та вдягнутися» — ввічливим тоном промайнуло в моїх думках драконовим голосом.

Чи варто згадувати, що я через це ледве води не ковтнула?

— Ви... ви можете не дивитися?

«Можу.» — одночасно з цими словами істота кивнула. Але не відвернулася.

Я трішки визирнула з води. Буквально по ніс. І подумки з недовірою запитала:

— Правда?

«Ні.» — відповідь пролунала настільки спокійно, що я аж заплющила очі. І хоч він однозначно кепкує, легше від цього розуміння не стало.

— Ви жахливий, — щиро зізналася зі сподіванням, що мої слова пробудять якщо не совість, то хоча б збентеження.

«Це вже ближче до того, що я чув про себе раніше.»

Тобто він може розмовляти не тільки зі мною і Чезаре? Гм...

Цікавість оповила мене, тож я не втрималася:

— А що саме ви чули?

Ані секунди не задумуючись, він уникливо відповів «Багато чого» і нарешті відвернувся.

Скориставшись нагодою, я швидко наблизилася до берега та вдягнулася. І вже тоді продовжила допит.

— Наприклад?

Драконячі очі знову повернулися до мене, а голова його нахилилася вбік. Наче якусь раніше не бачену комаху побачив, чесне слово!

— Чудовисько. Потвора. Кровожерливий звір. Прокляття півночі. І одного разу — «надзвичайно великий ящір».

Я ледве не засміялася, але згадала, що й сама мала про нього схожу думку. На мить стало ніяково, але витрачати таку можливість поспілкуватися з цією істотою — це вершина дурнуватості. Тож, вхопилася за цікаву фразу й вирішила продовжити нашу розмову.

— Надзвичайно великий ящір?

З однієї сторони, це цілком зрозуміло. Дракон дійсно був схожий на велетенського ящура. Але є в мене підозра, що хтось так його назвав саме вголос.

— Саме так.

— І ви не образилися?

Я вже уявила цю картину: дракон на людину грізно шипить з погрозою плюнути вогнем, а жертва така «Оце надзвичайно великий ящір!». Не дивно буде, якщо бідолашний через це ледь не вдавився.

— Я був зайнятий тим, що їв його козу.

— О.

— Козу було шкода більше.

Картина стала ще кумеднішою та абсурднішою. Але я трималася з останніх сил, аби не засміятися.

— Ви взагалі розумієте, що зараз зовсім не допомагаєте власній репутації?

— А вона мені потрібна?

Та й дійсно: навіщо дракону репутація, якщо його вигляд говорить сам за себе? То-о-ож...

— Як вас звати? — нарешті запитала я.

Вже навіть якось не зручно, що я досі цього не знаю.

— А навіщо тобі?

— Ну... ми вже двічі зустрічалися.

— Тричі.

— Що?

— Тричі.

Я насупилася, не в змозі згадати ще однієї зустрічі. А її я навряд забула б, якби така дійсно була.

— Де це я вас ще бачила?

— Ти не бачила мене. Я бачив тебе.

— Коли? — запитала, насупивши брови. А дракон відповідати якось не квапився — просто дивився і мовчав.

Щось він починає мене дратувати... От прямо як Чезаре!

— Ото знаєте... Ви декого мені нагадуєте.

Брів... Хоча чи є на тому місці брів? Але рух був доволі людський. Та це не важливо. Головне те, що дракона мої слова зацікавили.