Розділ 24. Точка неповернення

Відкритий океан вражав величчю й красою, від якої перехоплювало подих. Куди не кинь погляд — аж до самого обрію простягалася безкрая синява, що виблискувала під полуденним сонцем тисячами лазурових і золотих відблисків. Повітря тут було зовсім не таким, як на суворій Півночі: чистим, свіжим, насиченим сіллю та прохолодою. Воно пахло свободою, від якої паморочилося в голові. Білі гребені хвиль здіймалися й розсипалися піною, а над високими щоглами кружляли великі морські птахи, пронизуючи простір різкими криками. Серед цієї первісної краси стихії не залишалося місця для людських інтриг. Тут панував спокій, у якому хотілося розчинитися й забути про все на світі.

Тим часом на борту «Левіафана» кипіла злагоджена робота. Величезний бойовий флагман Генерала морів ішов на всіх вітрилах, упевнено розтинаючи хвилі носом. Засмаглі під сонцем і вітрами моряки Південного флоту спритно пересувалися між канатами, перевіряли натяг снастей і поправляли вітрила. Навіть суворі північні лицарі Олівера, які спочатку боязко тулилися до бортів, поступово освоїлися під теплим сонцем і завдяки впевненим командам екіпажу. У легких водонепроникних тактичних костюмах, пошитих північними кравцями, вони вже з цікавістю розглядали палубу й допомагали морякам переносити важкі бочки зі свіжою зеленню з теплиць Цитаделі.

Важкі дубові двері капітанської надбудови тихо рипнули, і на залиту сонцем палубу вийшла Мінсу.

Вона на мить заплющила очі, підставивши обличчя теплому вітру, який одразу розтріпав її коротке чорне каре. Графітовий тактичний жилет був акуратно застібнутий, а на поясі, як завжди, висів чохол із Золотим компасом. Мінсу почувалася напрочуд бадьорою.

Трохи далі, біля штурвала, Валері де Мірамар саме жваво про щось розмовляла зі старим сивочолим капітаном. На ній був той самий темно-синій офіцерський мундир, а рука недбало лежала на ефесі шаблі. Помітивши Мінсу, Валері тепло всміхнулася, коротким жестом попрощалася з капітаном і впевненою, звичною для моряків ходою рушила до неї.

— Як спалося? — з легкою насмішкою, але цілком щиро запитала Валері, спершися стегном на різьблені поручні й уважно оглянувши Мінсу. — Звісно, це не розкішні покої в столиці й не замок твого північного ведмедя, але сподіваюся, ти витримаєш ці спартанські каюти.

Мінсу весело розсміялася, зустріла її погляд і поправила ремені жилета.

— Та ти про що взагалі? Усе чудово! — щиро відповіла вона, дивлячись на океан, що виблискував лазуровими барвами.

Та за мить її голос пом’якшав, і в ньому прозвучала прихована вдячність.

— І все ж… Мені ніяково. Через мене й мої проблеми ти тепер тут, посеред океану, і ризикуєш головою, прямуючи просто до столиці.

Валері лише безтурботно махнула рукою й пустотливо всміхнулася, підставивши обличчя бризкам, що долітали на палубу.

— Ой, та годі! — фиркнула донька Генерала морів. — Я все життя провела на бойових кораблях батька, тож для мене це взагалі не проблема. Радше повернення до рідної стихії. А от сидіти в задушливих майстернях під виглядом кравчині й шпигувати за лордами — оце було справжнє катування. А тут я вдома. Тож краще перевірмо твою диво-іграшку. Що там каже наш головний інвестор?

Мінсу розуміюче всміхнулася й поклала долоню на чохол. Крізь щільну шкіру вона вже відчувала, як Золотий компас починає ледь помітно пульсувати, відгукуючись чистим первородним теплом.

Перший день їхньої подорожі минув напрочуд спокійно. Океан залишався лагідним, і «Левіафан» плавно погойдувався на розмірених хвилях. Усе йшло за планом: Валері впевнено вела корабель за картами, моряки Південного флоту злагоджено несли вахту, а північні лицарі остаточно освоїлися й уже жваво спілкувалися з південцями.

Мінсу перевірила Золотий компас. Його стрілка ожила й тепер рівно, без найменшого коливання, вказувала курс через Південні моря. Здавалося, Інвестор дотримувався свого слова.

Надвечір спека спала, поступившись місцем прохолодній оксамитовій ночі. Небо над флагманом очистилося й перетворилося на бездонну чорну гладінь, щедро всипану мільярдами великих, неприродно яскравих Південних зірок.

Мінсу тихо вийшла на палубу, коли більшість команди вже спала. Вона вмостилася просто на прохолодних дерев’яних дошках, зручно притулившись спиною до масивної головної щогли, обхопила коліна руками й зачаровано втупилася в мерехтливу зоряну далечінь. Розмірений, заколисливий шепіт хвиль за бортом відносив її думки далеко назад… Туди, до холодної Цитаделі Півночі, до їхнього останнього вечора перед довгою розлукою.

Того вечора в її спальні панувала тиша, від якої щеміло в грудях. Вони лежали вдвох на ліжку, відгородившись від усього світу, столичних змов і майбутньої війни. Олівер міцно притискав її до своїх широких грудей, накривши їх обох важкою ковдрою, і повільно, неймовірно ніжно гладив Мінсу по голові, перебираючи коротке темне волосся. На його обличчі, зазвичай суворому й непроникному, грала та рідкісна тепла усмішка, яку він дарував лише їй.

Мінсу довго терпіла ці ніжні тортури, уткнувшись носом йому в ключицю, але зрештою не витримала й ніяково буркнула, намагаючись сховати палаючі щоки:

— Ти мені зараз дірку протреш, Бланкастеле. Припини.

Олівер на мить завмер, а тоді його пальці ковзнули до її щоки й ніжно підняли її обличчя. У його багряних очах було стільки глибокого, майже приголомшливого обожнювання, що Мінсу перехопило подих.

— Ти така гарна, Мінсу, — несподівано тихо й щиро промовив герцог.

Уся її знаменита сеульська самовпевненість і маска незворушної начальниці миттю випарувалися. Мінсу розгублено кліпнула віями, відчуваючи, як пекучий рум’янець заливає навіть вуха.

— Ти чого?.. — збентежено пробурмотіла вона, намагаючись відвернутися.

Замість відповіді Олівер раптом притягнув її до себе ще ближче, обійнявши так міцно, що, здавалося, ось-ось затріщать ребра. Ніби хотів навіки втиснути її у власне тіло. Його широкі долоні судомно стиснулися на її спині.