Глава 22. Живий навігатор

Смарагдове полум'я порталу з тихим хлопком схлопнулося за їхніми спинами, відсікаючи тепле, сите повітря Заходу. Мінсу зробила глибокий вдих і заплющила очі. Повітря тут було зовсім іншим — обпалююче крижаним, кришталево чистим, наскрізь просякнутим запахом хвої, морозної сталі та безкрайнього, чистого снігу.

Полярний вітер одразу ж спробував налетіти на неї, зметнувши поли куртки, але Мінсу лише променисто усміхнулася. Наскільки б сильно вона не запевняла Олівера минулого вечора, що Північ для неї — лише перспективний комерційний стартап, зараз її серце зрадницьки забилося від чистої, дитячої радості. Вона повернулася. Повернулася на свою рідну, сувору, колючу Північ.

За ті довгі місяці, що вони провели пліч-о-пліч, долаючи прориви Скверни, голод і нескінченні тактичні труднощі, вона сама не помітила, як намертво прив'язалася до цих бляклих замкових стін. До суворих північних воїнів, до небалакучих слуг, до цієї крижаної Цитаделі. Мінсу спіймала себе на думці, що вже просто не уявляє свого життя без цих похмурих, але до безумства відданих людей. Вони стали її сім'єю.

Щоправда, урочистого й тихого прийому, на який вона розраховувала, не сталося. Цитадель зустріла свого головного маркетолога найнесподіванішим чином.

Не встигли вони з Олівером зробити й трьох кроків ритуальною залою, як важкі двері розчинилися, і до приміщення вихором увірвалася зграйка північних майстринь із пошиття одягу. Суворі швачки, які зазвичай виглядали так, ніби готові просто зараз піти з голками на найвищого демона, зараз буквально сяяли фанатичним захватом.

— Леді Мінсу! Ви повернулися! — хором заголосили вони, безцеремонно відтираючи ошелешеного Олівера вбік і хапаючи Мінсу за руки. — Швидше, швидше до майстерень! Ми зобов'язані вам показати! Усе вийшло точно за вашими кресленнями! Лекала зі Столиці — просто сміття порівняно з тим, що ви придумали! Тканина сіла ідеально, шви щільні, теплі куртки та нові похідні костюми готові для першої примірки!

Олівер, у якого щойно так безцеремонно відібрали Мінсу (і чиї пальці досі пам'ятали тепло її руки), лише розгублено моргнув своїми багряними очима, безпорадно переводячи погляд із порожньої долоні на метушливих жінок.

Але на швачках цей штурм не закінчився. Просто з коридору, важко дихаючи й відсапуючись, до зали ввалився головний замковий садівник, дбайливо притискаючи до грудей... ящик із яскраво-зеленим, соковитим листям салату та пружними молодими овочами.

— Леді Мінсу, вибачте за зухвалість! — пробасив він, сяючи так, ніби знайшов мішок золота. — Але теплиці! Ваші скляні плетіння та обігрів від магічних каменів Вежі... Усе працює як треба! Овочі ростуть просто посеред морозів! Подивіться, які наливні! Земля гріється, конденсат іде, ми знімемо перший повноцінний урожай уже до кінця тижня! Люди в захваті, усі тільки й говорять про ваші диво-городи!

Мінсу дивилася на це буйство щирої людської радості, і всередині неї розливалося непередаване, п'янке тепло. Її сеульський мозок маркетолога тріумфував, але чисто по-людськи її до мурашок зворушувало те, з яким неймовірним захопленням і гордістю ці суворі північани виконували свою роботу тепер, коли в них з'явилася надія. Вони не просто відпрацьовували барщину — вони творили майбутнє своїх земель і поспішали поділитися цим успіхом зі своєю Спасителькою.

Вона весело розсміялася, ухиляючись від чергової швачки, яка намагалася прикласти до її плеча відріз щільної темної вовни, і кинула переможний, лукавий погляд на Олівера поверх голів людей, що її оточили.

«Ну що, Бланкастеле? — читалося в її сяючих карих очах. — А ти казав — Столиця, напудрені шовки... Наша Північ ще всіх умиє».

Олівер так і залишився стояти посеред ритуальної зали з напіврозкритою долонею, меланхолійно спостерігаючи, як щільне кільце із захоплених швачок і сяючого садівника повільно, але впевнено затягує Мінсу в бік коридорів. Прославлений головнокомандувач, чиє ім'я змушувало бліднути столичних міністрів, зараз виглядав як великий хижак, у якого просто з-під носа потягли здобич, а він навіть не зрозумів, під яким тактичним приводом це сталося.

Із глибини зали, де все ще мерехтіли залишки смарагдових іскор, почувся тихий, до нестями задоволений смішок.

— М-да, Бланкастеле... — Кайден ліниво підійшов ближче, вальяжно закинувши руки за голову. Його розкішне довге смарагдове волосся плавно хитнулося на плечах, а рожеві очі так і іскрилися чистим, щирим злорадством. — Як я бачу, тебе обскакали на твоєму ж полі. І зробили це максимально безцеремонно.

Олівер повільно повернув голову, нагородивши друга своїм фірмовим, крижаним поглядом багряних очей, здатним заморозити невелику водойму. Але на Кайдена ця демонстрація генеральської могутності, як завжди, не справила жодного враження. Маг лише пустотливо посміхнувся, по-дружньому поплескавши друга по масивному плечу.

— Годі тобі хмуритися, Ваша Грозносте. Розслаб обличчя, шрам трісне, — засміявся Кайден, знизивши голос до змовницького напівшепоту й кивнувши вслід Мінсу, яка віддалялася й у цей момент захоплено щось доводила садівникові про «індекс сезонної врожайності». — Але взагалі, змушений визнати: схоже, скоро ми всі тут дружно ходитимемо під її каблуком. Причому, зауваж, рухатися в бік цього каблука Цитадель почала добровільно й із піснями. Ти подивися на цих швачок, вони ж заради неї Скверну живцем з'їдять.

Олівер мовчки проводжав Мінсу поглядом, доки її коротке темне каре остаточно не зникло за поворотом. Важка маска суворого герцога на його обличчі на секунду пом'якшилася. З його грудей вирвався тихий, ледь вловимий подих, а вперті губи торкнула та сама рідкісна, тепла усмішка, яку знав лише Кайден.

— Їй тут раді, — неголосно, глибоко кинув Олівер, проігнорувавши випад про каблук. — Це головне.

— О-о-о, ну все, хлопець поплив, несіть таз, — Кайден театрально прикрив обличчя долонею, хитаючи головою. — Наш крижаний моноліт розтанув, Імперія в небезпеці. Ходімо вже, стратегічний закоханий, звіти зі Столиці самі себе не прочитають.