Глава 21. Анатомія вразливості

У каміні неголосно, затишно потріскували поліна, кидаючи на стіни спальні м’які, танцюючі бурштинові відблиски. Оглушлива буря, що вирувала біля дубових дверей ще пів години тому, нарешті вщухла, залишивши після себе дивовижне, майже відчутне відчуття спокою. Нічний холод Заходу залишився десь там, за важкими портьєрами вікон, а тут, біля вогню, було тепло й тихо.

Вони сиділи на широкому оксамитовому дивані. Олівер, який скинув усю свою генеральську напищеність разом із щільною нічною сорочкою, сидів, відкинувшись на спинку. Одна його могутня рука по-хазяйськи, але неймовірно дбайливо обіймала Мінсу за плечі, а пальці повільно, майже гіпнотично перебирали шовкові пасма її темного каре, раз у раз зачісуючи їх за вухо.

Мінсу повністю розслабилася, вперше за весь цей божевільний день дозволивши собі бути слабкою. Вона затишно влаштувалася на його широких грудях, відчуваючи щокою розмірений, тепер уже спокійний і сильний стукіт його серця. Ноги вона забрала прямо на диван, укутавшись по самі груди в м’який вовняний плед. Їй було тепло, надійно і... правильно. Ніби цей похмурий шрамований велетень був найбезпечнішим місцем на всьому континенті.

Якийсь час вони просто мовчали, слухаючи дихання одне одного й лінивий тріск полум’я. Але холоднокровний маркетолог усередині Мінсу, навіть заколисаний цим теплом, вимагав закрити гештальти, що залишилися незакритими. Їй потрібна була ясність.

Вона трохи поворушилася під пледом і, не змінюючи зручної пози, неголосно запитала:

— І все ж... чому ти мене уникав?

Пальці Олівера, що щойно акуратно гладили її по волоссю, миттєво завмерли. У кімнаті знову запанувала тиша, але тепер вона була не гнітючою, а якоюсь незручною. Герцог Півночі, миттєво розгубивши всю свою недавню сміливість, повільно відвів погляд убік, втупившись у танцюючі язики полум’я в каміні. Його щелепа вперто стиснулася, а шрам на щоці злегка натягнувся. Було видно, що це питання застало його зненацька, і він відчайдушно намагається відмовчатися, сподіваючись, що тема розсмокчеться сама собою.

Мінсу такий розклад не влаштував. Вона злегка підняла голову з усієї його грудей і вимогливо підняла очі, заглядаючи знизу вгору просто в його обличчя. Але Олівер уперто продовжував дивитися на вогонь, демонстративно відвернувши голову.

— Бланкастеле! — уже набагато серйозніше, з легкою, суворою хрипотою в голосі покликала Мінсу, легенько ткнувши його кулачком у бік крізь плед. — Подивися на мене. Ми це зараз обговоримо, і відмовчатися по-ведмежому в тебе не вийде.

Олівер нарешті повільно повернув голову. Його багряні очі, у яких зараз відбивалися лише жарини каміна, зустрілися із суворим поглядом Мінсу. У цій глибині більше не було паніки — там оголилася стара, кровоточива рана, яку цей тридцятидворічний чоловік ховав від усього світу за крижаними обладунками.

Він важко, приречено видихнув. Його велика долоня дбайливо, але з якоюсь щемливою тугою накрила її плече крізь вовняний плед.

— Бо бути зі мною — це прокляття, Мінсу, — тихо, дуже хрипко промовив він, і кожне слово давалося йому з видимим зусиллям. — Мій дім — це похмурий, занедбаний замок на самому краю населеного світу, де за стінами вічно виє хуртовина й чатуює Скверна. Моє життя належить війні. Я з самого дитинства знаю: будь-кого, кого я підпущу до себе надто близько, безодня забере першим. Я не хочу... не маю права затягувати тебе в цей холод.

Він замовк на секунду, вдивляючись у її обличчя, ніби намагався запам’ятати кожну рисочку перед тим, як відштовхнути заради її ж блага.

— Подивися на себе, — Олівер гірко всміхнувся, і його шрам на щоці болісно натягнувся. — Ти розумна, горда, неймовірна. З твоїм розумом, твоїми дивовижними знаннями й талантом маркетолога ти можеш побудувати величезний, процвітаючий бізнес у Столиці. Ти заслуговуєш жити в розкішних палацах, сяяти на світських прийомах, носити найкращі шовки Імперії та пити свої коктейлі на теплих пляжах Півдня, про які ти так мріяла. На тебе чекає велике, світле майбутнє. А зі мною... зі мною на тебе чекають лише вічний страх, кров і холодні стіни Півночі. Я просто не хочу, щоб ти ламала своє життя через хвилинний порив.

Мінсу слухала його, не перебиваючи. Її карі очі небезпечно потемніли, а пальці під пледом міцно стиснулися. Усередині неї маркетолог і сильна жінка зараз одночасно прийшли в лють. Цей нестерпний, благородний дурень щойно спробував одноосібно розірвати їхній «контракт», навіть не запитавши її думки.

Вона різко скинула з себе плед, позбавляючи їхнього взаємного затишку, і сіла на дивані прямо, обличчям до нього, схрестивши руки на грудях.

— Ось воно як, значить? — її голос прозвучав моторошно тихо, з тією самою крижаною діловою інтонацією, від якої в її колишніх підлеглих у Сеулі підтискалися хвости. — Великий стратегічний геній Півночі прорахував за мене моє життя? Вирішив, де мені краще жити, чим займатися і в яких шовках ходити? Бланкастеле, ти зараз серйозно намагаєшся всучити мені Столицю та світські плітки після всього, що ми пройшли?

— Дурень, — коротко, наче важку печатку, відчеканила Мінсу.

І перш ніж Олівер встиг хоча б моргнути своїми багряними очима, вона ривком потягнула плед на себе, знову забираючись із ногами на диван. Абсолютно по-хазяйськи, не питаючи дозволу, Мінсу опустилася назад і з розмаху лягла обличчям просто йому на груди, уткнувшись носом у теплу ключицю герцога. Вона влаштувалася ще зручніше, ніж раніше, намертво блокуючи будь-які його спроби відсторонитися.

Олівер завмер, перетворившись на кам’яну статую. Його могутня грудна клітка судомно здіймалася під її щокою, а руки зависли в повітрі, боячись торкнутися цієї нестерпної, впертої дівчини, яка щойно розбила всю його трагічну філософію в пух і прах.

— Бізнес я будую на Півночі, — глухо, але із залізною, непохитною впевненістю в голосі промовила Мінсу просто йому в шкіру. — І крапка.

Вона підняла підборіддя, змушуючи його подивитися на себе згори вниз. У її карих очах зараз горів той самий азартний, професійний вогник сеульського маркетолога, який готовий зайти на абсолютно порожній, кризовий ринок і порвати всіх конкурентів.