Глава 20. Полювання на мисливця

Тонкий, настирливий промінь ранкового сонця вперто пробився крізь щільні шовкові штори розкішної спальні, впавши прямо на обличчя Мінсу. Дівчина невдоволено скривилася, кумедно зморщивши носика, і повільно розплющила очі. Перевернувшись на бік, вона солодко потягнулася на м’яких простирадлах замку Розенберг, ліниво аналізуючи події вчорашнього божевільного дня. Погоня за Кайденом, збій порталу, ляпас мачухи, Розлом, порятунок Амелії...

І тут пам’ять послужливо підкинула їй спогад про те, що сталося глибокої ночі на балконі. Терпкий смак червоного вина, холодні кам’яні перила, зоряне небо й Олівер... Олівер, який міцно притискав її до своїх широких грудей, поки вони цілувалися під покровом темряви.

Щоки Мінсу миттєво спалахнули густим, багряним рум’янцем. Наче захищаючись від власного сорому, вона судомно закрила обличчя руками й тихо застогнала в подушку від хвилі збентеження, що накотилася. У голові вихором пронісся детальний, до дрібниць чіткий флешбек того, як саме вони розійшлися кілька годин тому.

Після того запаморочливого, затяжного поцілунку Мінсу все-таки знайшла в собі сили м’яко відсторонитися. Серце в її грудях калатало як божевільне, а коліна зрадницьки тремтіли, але вона вперто змусила себе підняти голову. Дівчина продовжувала заворожено дивитися в приголомшливі, потемнілі від нахлинулих почуттів очі Олівера. У цей момент вона нарешті повною мірою усвідомила, що щойно натворила, і всередині неї піднялася паніка. Але Мінсу не була б собою, якби подала вигляд.

Збентежившись до глибини душі, вона зробила обережний крок назад, витонченим рухом поправила шаль, що сповзала з плечей, і, втримавши на губах найбезтурботнішу, світську усмішку, впевнено промовила:

— Що ж... вино було справді неймовірним, пане герцоге. Дякую за компанію. Добраніч.

Олівер Бланкастел так і залишився стояти біля перил, ошелешено проводжаючи її поглядом, поки Мінсу з найгордішим і незалежним виглядом плавно розвернулася й зайшла до своєї кімнати, щільно зачинивши за собою скляні двері. Але щойно вона опинилася в темряві покоїв, як уся її напускна холоднокровність миттєво випарувалася. Вона буквально впала обличчям у ліжко, обійнявши подушку, і її з головою накрило дике, панічне збентеження. Думки плуталися, губи все ще горіли від його поцілунку, і як вона зрештою заснула в цьому солодкому маренні — Мінсу сама не зрозуміла.

І ось тепер настав ранок. Справжній, невблаганний ранок, коли їй знову доведеться вийти до спільного столу, зустрітися з Олівером віч-на-віч при свідках і при цьому якось зберегти маску звичайної «економічної помічниці».

Мінсу змусила себе підвестися, вмилася прохолодною водою, до безумства ретельно пригладила розпатлане каре й одяглася у свій бойовий костюм зі штанами та берцями. Подумки відрепетирувавши перед дзеркалом найбільш байдужу, ділову маску, вона зробила глибокий вдих і рішуче штовхнула важкі двері обідньої зали, готова до суворого випробування поглядом Олівера.

Але через абсолютно незрозумілий і дикий збіг обставин Олівера Бланкастела за столом не було. Як і герцога Розенберга.

У величезній, залитій ранковим сонцем залі сиділа єдина людина. Кайден Еверхарт. І цей смарагдоволосий чаклун прямо зараз перебував у стані абсолютного катарсису: він уткнувся обличчям у шовкову серветку, його плечі судомно тремтіли, і він буквально давився від сміху щойно налитим гарячим чаєм, примудряючись при цьому видавати якісь нерозбірливі, хрюкаючі звуки. Було очевидно, що прямо перед її приходом тут сталося щось уморительне, про що маг явно збирався мовчати.

Мінсу здивовано округлила очі, застигнувши на порозі, а вся її відрепетирувана ділова маска миттєво дала тріщину. Вона насупилася, впевненим кроком підійшла до столу й подивилася на мага згори вниз, схрестивши руки на грудях.

— Я не зрозуміла, Еверхарт, — крижаним тоном протягнула вона. — Що смішного? Чайні листочки у твоїй чашці анекдоти тобі розповідають? Чи в тебе на тлі західного клімату остаточно дах поїхав?

Кайден здригнувся від її голосу, шумно ковтнув чай, ледь остаточно не вдавившись, і підняв на неї свої сяючі рожеві очі, в яких танцювали найчортячіші іскорки. Він поспішно витер сльози сміху з вій, намагаючись зробити незворушний вигляд.

— О-о-о, наша велика Спасителька зволила прокинутися! — єхидно протягнув маг, змовницьки усміхаючись.

Мінсу поспішно висунула важкий стілець, сіла навпроти Кайдена й налила собі повну чашку міцного чаю.

— Чого ти посміхаєшся? Розповідай давай, — буркнула вона, зробивши ковток.

— Та нічого, просто дивлюся на тебе, — Кайден підпер кулаком щоку, весело розглядаючи її обличчя.

— Чого це ти з самого ранку така серйозна, леді Лі? Наче зібралася сама штурмувати Столицю. І, до речі, звідки під очима ці шикарні тіні? Ти вночі що, північних овечок до тисячі рахувала, щоб заснути, чи місцеву архітектуру за зорями вивчала? У тебе вигляд такий, ніби ти всю ніч вагони розвантажувала.

Мінсу відчула, як до її вух усе-таки прилив легкий рум’янець, але вона лише незворушно відмахнулася, грізно звузивши карі очі:

— Кайден, клянуся Люминелем, якщо ти зараз же не припиниш свої дурні підколи, я змушу тебе зжерти свою серветку без цукру. Я просто звикаю до тутешнього повітря, ясно тобі? Менше спи й більше займайся справами, смарагдоволосий пліткарю.

— Все, все, мовчу! — сміючись, Кайден жартома підняв руки вгору, показуючи, що здається. — Наша велика дружба зобов’язує мене поважати твій важкий ранковий характер. Наливай чай, Спасителько, скоро Розенберг з Олівером повернуться зі зброярні, тоді й почнеться справжня веселість.

Після веселого ранкового чаю з Кайденом гра в хованки офіційно розпочалася. Мінсу була впевнена, що зустріне Олівера за спільним обідом або на нараді, але суворий генерал Півночі, схоже, розгорнув проти неї справжню, професійну партизанську війну.

В обід Мінсу, втомившись виглядати його серед гвардійців, рішуче підійшла до герцога Розенберга, який вивчав торгові карти в малій вітальні.