Глава 19. Ніч на Заході

Перші промені сонця, що сходило, повільно пробивалися крізь залишки диму, що розсіювався, забарвлюючи горизонт Заходу в ніжні рожево-золоті тони. Важкі грозові хмари Скверни безслідно розтанули, поступаючись місцем бездоганно чистому, мирному ранковому небу. Тишу, що запанувала у дворі замку Розенберг, порушував лише тихий, далекий щебет птахів, що прокидалися. Усе навколо здавалося настільки спокійним, ніби нічного кошмару з обсидіановими монстрами ніколи й не було.

У цю ідилію безцеремонно увірвався панічний тупіт чобіт — до Мінсу, що лежала на траві, щодуху підбіг Кайден.

— Ви живі?! Усе гаразд?! — важко дихаючи, на ходу вигукнув маг Вежі, стурбовано оглядаючи подругу.

— Так, Кайдене, усе добре. Завдяки вам, — м’яко усміхнулася Мінсу, як і раніше прикриваючи очі від яскравого сонця.

Олівер Бланкастел стримано хмикнув, підвівся на ноги й, простягнувши Мінсу свою велику, теплу долоню, дбайливо допоміг їй піднятися з м’якого газону. Дівчина впевнено встала, звичним рухом запахуючи свій темно-сірий плащ, покритий пилом після бою.

Раптом тишу тераси розірвав дзвінкий, сповнений сліз і полегшення дитячий крик:

— Тату!

Уся їхня трійця синхронно повернула голови в бік центрального фонтану. З-під смарагдового щита Кайдена, що розсіювався, щодуху вибігла маленька Амелія. Її руді кучерики кумедно підстрибували на плечах, а нічна сукенка розвівалася, поки крихітка на повній швидкості мчала через двір. Назустріч їй, кинувши свій побитий родовий меч просто на мармурові плити, напролом біг сам господар Заходу.

— Амеліє! — відчайдушно, зриваючись на хрип, вигукнув герцог Розенберг.

Рудоволосий чоловік зі страшним опіком на обличчі на бігу впав на коліна й тієї ж миті спіймав доньку, щосили притискаючи її до своїх широких грудей. Він обійняв її так міцно, ніби намагався сховати від усіх небезпек цього світу, а його плечі дрібно тремтіли від пережитого жаху. Минуло кілька довгих, задушливих секунд, перш ніж герцог змусив себе трохи відсторонитися. Не випускаючи Амелію з рук, він почав судомно оглядати її з голови до ніг, перевіряючи кожен сантиметр.

— Ти в порядку, рідна? Ніде не поранилася? Нічого не болить? — його голос, зазвичай суворий і владний, зараз тремтів від стримуваних сліз.

— Тату, я так злякалася! — Амелія знову розридалася, уткнувшись носом у його плече, але тут же шморгнула й вказала крихітним пальчиком у бік команди, що стояла неподалік. — Якби не ця сестричка... я б точно постраждала! Тату, вона врятувала мене! Вона перемогла чудовиськ!

Герцог Розенберг завмер. Повільно, дбайливо тримаючи доньку на руках, він підняв свої пронизливі блакитні очі й подивився прямо на Лі Мінсу.

Герцог Розенберг повільно підвівся з колін, продовжуючи дбайливо тримати Амелію на руках. Його проникливий погляд блакитних очей був прикутий до Мінсу. Чоловік зробив кілька важких кроків у їхній бік, дбайливо поставив доньку на ніжки, а потім... зробив те, чого ніхто не очікував від правителя Заходу.

Вогненно-рудий герцог випростався й вклонився Мінсу так низько, як тільки дозволяли правила найвищої аристократичної честі. Цей жест від могутнього глави клану Розенберг виглядав монументально.

— Дуже вам дякую за порятунок моєї доньки! — глухо, але дивовижно вагомо промовив герцог, і його страшний опік на обличчі натягнувся. — Я безмежно вам вдячний, леді. Ви витягли мій єдиний скарб із того світу. Дім Розенберг ніколи цього не забуде.

Наша сеульська акула бізнесу від такої раптової й надзвичайної честі з боку «великого інвестора» добряче розгубилася. Весь її величний образ Спасительки миттєво випарувався. Мінсу кумедно округлила очі, почала перелякано заперечувати й активно махати руками в повітрі:

— Ні-ні-ні, що ви?! Будь ласка, встаньте! Що ви робите?

Вона невпевнено почухала потилицю, відчуваючи, як до щік приливає густий рум’янець збентеження, і ніяково додала:

— Будь-хто на моєму місці вчинив би точно так само. Я просто опинилася поруч.

Герцог Розенберг повільно випростався, і на його суворому обличчі вперше з’явилася м’яка, сповнена глибокої поваги усмішка. Він перевів погляд на Олівера Бланкастела, потім на Кайдена, оцінюючи їхню бездоганну бойову виправку.

— Скромність прикрашає сильних, леді Мінсу, — велично й дзвінко промовив господар Заходу, розправляючи свої широкі плечі. — Але правила гостинності та обов’язку честі непохитні. Відтепер і назавжди ви, герцог Бланкастел, і ваші супутники — найбажаніші та найпочесніші гості в моєму домі. Для мене буде найвищою привілеєю прийняти вас у своєму маєтку з усіма можливими почестями, які тільки існують на цих землях. Прошу, слідуйте за мною. Мої слуги вже накривають стіл, вам необхідно відновити сили й гаряче поїсти після цієї битви. А справи... справи ми обговоримо пізніше.

Рудоволосий герцог знову взяв Амелію за руку, і вони разом неквапливо попрямували до парадного входу в замок. Кайден, почувши слово «поїсти», миттєво пожвавився й бадьоро рушив слідом, передчуваючи розкішний західний сніданок. Мінсу теж зробила крок уперед, збираючись піти за ними, але...

Олівер Бланкастел різко, але дивовижно м’яко перехопив її за руку, змушуючи дівчину зупинитися на місці.

— Що таке? — здивовано запитала Мінсу, обертаючись до Олівера й намагаючись непомітно поправити комір свого темно-сірого плаща, щоб сховати правий бік обличчя.

Герцог Півночі нічого не відповів. Із кам’яним, моторошно серйозним виразом обличчя він зробив крок впритул до неї. Його велика, тепла долоня м’яко, але непохитно лягла на її підборіддя, змушуючи Мінсу підняти голову й повернутися до нього постраждалою щокою.

— Що це таке? — низьким, глухим басом запитав Олівер, і його шрам на обличчі хижо натягнувся.

— Що?.. — Мінсу спробувала безглуздо закліпати віями, вдаючи, що взагалі не розуміє, про що йдеться.

— Що з твоєю щокою, Мінсу? — у його голосі вже чітко прозвучав небезпечний, крижаний гнів. Проникливі темні очі генерала Півночі намертво вп’ялися в яскравий, палаючий слід від ляпаса, який так і не зійшов з її блідої шкіри.