Глава 17. Холодний прийом

Олівер прокинувся задовго до перших проблисків світанку. У головній вітальні замку Бланкастел панував напівморок, а за панорамними вікнами ледве вгадувалися морозні північні обриси скель. Камін майже згас, залишаючи після себе лише затишний, зігрівальний тріск догораючого вугілля. Герцог сидів абсолютно нерухомо, затамувавши подих і боячись зробити навіть найменший вдих, який міг би порушити тишу цієї кімнати.

Причина його неприродної, застиглої пози зараз мирно спала просто в нього на колінах.

Олівер повільно, з невимовним внутрішнім трепетом опустив погляд униз. Мінсу спала так безтурботно й довірливо, наче навколо них не існувало Темряви, боргів і суворих законів цього світу. Її коротке коричневе каре злегка розтріпалося, а легка оливкова сукня, яку вона так і не зняла вчора після повернення з Півдня, м’якими складками окреслювала її тендітну фігуру. Олівер упіймав себе на думці, що готовий сидіти так вічно — його велика, вкрита шрамами долоня все ще дбайливо лежала на її плечі, надійно захищаючи її спокій. Вся його вікова північна броня, якою він звик закриватися від усіх, зараз остаточно розсипалася на порох. Для нього більше не існувало «Спасительки» — перед ним була просто Мінсу. Його дивовижна, вперта й така, що стала неймовірно дорогою, Мінсу.

Раптом дівчина ледь помітно поворухнулася. Вона смішно й кумедно зморщила свій акуратний носик уві сні, очевидно, потурбована тим, що пасмо темного волосся, яке впало на обличчя, почало лоскотати її шкіру.

На губах Олівера вперше за довгі роки з’явилася м’яка, щира усмішка. Він повільно, з максимальною обережністю підняв ліву руку. Його довгі, мозолясті від вічного тримання меча пальці ледь відчутно торкнулися її обличчя. Він безмежно ніжно, одним плавним рухом заправив неслухняне пасмо за її акуратне вушко, прибираючи його з обличчя, щоб воно більше їй не заважало. Шкіра Мінсу під його пальцями була теплою й неймовірно оксамитовою.

Дівчина тихо, солодко зітхнула, її носик розгладився, і вона знову занурилася в глибокий сон, ще щільніше притулившись щокою до його коліна.

— Спи, Мінсу, — ледь чутним, найм’якшим пошепки, на який тільки був здатний його низький бас, промовив Олівер у ранкову темряву. — Нам скоро повертатися до реальності. Але поки що... просто спи.

За пів години Мінсу нарешті повільно розплющила очі. Сонний туман ще огортав її свідомість, але, сфокусувавши погляд, вона одразу натрапила на Олівера, який усе так само сидів нерухомо, дбайливо охороняючи її спокій.

— Доброго ранку, Мінсу, — неголосно, з незвично м’якою та теплою усмішкою промовив герцог, дивлячись на неї згори вниз.

Дівчина різко завмерла, і її серце зрадницьки пропустило потужний удар, забарабанивши десь у горлі. Усвідомлення того, де й у якій позі вона провела всю ніч, миттєво викликало густий рум’янець на її щоках.

— Д-доброго ранку... — Мінсу злегка запнулася, але, всупереч очікуванням, не стала перелякано схоплюватися. Натомість вона так і залишилася лежати на його колінах, заворожено вдивляючись у його мужнє обличчя в сірих ранкових сутінках. — Чому ти мене не розбудив? Я ж, мабуть, жахливо заважала тобі всю ніч, у тебе все затекло...

image

— Ти так мило спала, — тихо, але дивовижно чесно зізнався Олівер, і його погляд потеплішав ще сильніше. — Моя рука просто не піднялася тебе розбудити.

Мінсу нічого не відповіла. Піддавшись якомусь незрозумілому, інтуїтивному пориву, вона повільно підняла свою тонку долоню, потягнулася до обличчя Олівера й безмежно ніжно, ледь відчутно провела подушечками пальців по старому, глибокому бойовому шраму на його щоці. Чоловік від цього несподіваного, трепетного дотику ледь помітно здригнувся.

— Це було дуже давно, — неголосно, наче намагаючись заспокоїти її, промовив Олівер, перехопивши її погляд. — Тож усе нормально. Не варто переживати.

Мінсу на секунду замовкла, продовжуючи м’яко окреслювати пальцями нерівний слід на його шкірі, а потім тихо, зі щирим, щемливим сумом видихнула:

— Але ж було боляче... Таке красиве обличчя зіпсували.

Ці прості, але сповнені глибокого співчуття слова буквально повергли грізного генерала Півночі в найглибший шок. Олівер завмер. Ніхто й ніколи в цьому світі не говорив йому нічого подібного. Для всіх цей шрам був клеймом безжального ката Темряви, ознакою його лякаючої сили, але Мінсу побачила в ньому лише чужий біль, який їй щиро хотілося зцілити. Минуло кілька довгих, оглушливих секунд, перш ніж Олівер отямився. Він повільно підняв свою велику, мозолясту долоню й ніжно поклав її поверх руки Мінсу, притискаючи її пальці до своєї щоки й мовчки приймаючи її турботу.

Але довше насолоджуватися цією дзвінкою, інтимною близькістю їм не дали.

Двері вітальні з гучним, безцеремонним стуком розчинилися, і до кімнати, шумно спотикаючись об килим, буквально ввалився Кайден.

— Усім привіт! — голосно закричав Кайден прямо з порога, змусивши Мінсу й Олівера миттєво відсахнутися одне від одного.

Виглядав великий маг Вежі після ночі в столичному пабі, м’яко кажучи, мальовничо: смарагдове волосся стирчало в усі боки, мантія була трохи пом’ята, а в очах читалася сонна, але шалено задоволена ситість. Однак варто було йому сфокусувати погляд на дивані й помітити, у якій інтимній близькості щойно перебували його найкращий друг і чужоземка, як сонливість із чаклуна миттєво зняло.

— Ой... — Кайден змовницьки примружився. На його обличчі розквітла найулесливіша, шкідлива й канонічна посмішка на світі. Хлопець театрально прикрив рот долонею, точнісінько як у знаменитих аніме-мемах, і награно пропищав: — Ой-йой-йой... Я вам, здається, завадив? Хі-хі!

Мінсу й Олівер завмерли. Кілька секунд вони обоє мовчки, з абсолютно кам’яними й зловісними виразами обличчя дивилися на цього смарагдового павича. Потім вони синхронно, наче за командою, повільно повернули голови одне до одного, обмінялися одним-єдиним промовистим поглядом і дійшли повної згоди.