Глава 16. Південний пакт

Лі Мінсу прокинулася від того, що її шкіри торкнувся незвично теплий, лагідний промінь південного сонця. Вона солодко потягнулася на прохолодних шовкових простирадлах, прислухаючись до розміреного, заспокійливого шуму прибою за панорамним вікном. Після крижаних протягів Бланкастела цей ранок у гостьовому крилі маєтку Мірамар здавався справжнім блаженством. Голова була абсолютно свіжа, а від учорашньої свинцевої втоми не залишилося й сліду.

Нашвидку поправивши своє коричневе каре й натягнувши вчорашній простий бавовняний одяг, Мінсу впевнено вийшла на залиту сонцем терасу, де вся компанія вже зібралася за сніданком.

Самі переговори, всупереч побоюванням хлопців, пройшли напрочуд швидко й гладко. На свіжу голову, під ароматну цитрусову каву та хрустку випічку, Мінсу без зайвої скромності розклала перед адміралом і Валері свої креслення. Старий морський вовк, герцог де Мірамар, лише розуміюче хмикав, вивчаючи плани магазинів готового одягу та схеми магічних теплиць. Приховати її божественну силу Світла було їхньою спільною таємницею заради безпеки Півдня, а економічна вигода від виробництва Мінсу була настільки очевидною, що адмірал особисто підсунув до неї сувій з офіційною угодою.

Мінсу та Валері впевнено поставили свої підписи під таємним пактом. Торговий дім Мірамар офіційно зобов’язався безперебійно й конфіденційно постачати Півночі найкращі тканини, льон і морозостійке насіння в обмін на ексклюзивне партнерство. Справу було зроблено. Південна вилазка завершилася абсолютним тріумфом, і тепер, коли скарбницю Півночі було фактично врятовано, їм потрібно було повертатися назад.

— Ну вже ні, у цьому дорожньому лахмітті я тебе назад на твій холодний Північ не відпущу, — рішуче підвелася з-за столу Валері, хитро оглянувши Мінсу. — Ходімо, я підберу тобі вбрання для прощальної прогулянки. Нам потрібно провітрити голову після всієї цієї паперової бюрократії.

Південна леді потягла Мінсу до своїх розкішних покоїв і взялася перебирати гардероб. Жодних пишних, важких графських нарядів, корсетів і кринолінів, які Мінсу так щиро зневажала, тут не було. Натомість Валері підібрала для неї легку, струмливу сукню з найтоншої південної бавовни приємного оливкового кольору. Вона зовсім не сковувала рухів, приємно холодила шкіру й доповнювалася парою м’яких, бездоганно зручних туфель.

Коли Мінсу в новому образі повернулася на терасу, Олівер Бланкастел, який сидів із чашкою кави, різко завмер. Його темний, зазвичай непроникний погляд намертво прикувався до дівчини. Він звик бачити її на Півночі у важкому вовняному одязі та об’ємних хутряних плащах, а зараз, під яскравими променями сонця, вона здавалася неймовірно ніжною, тендітною й сліпуче красивою. Легка сукня вигідно підкреслювала її витончений силует, а відкриті плечі робили її образ абсолютно повітряним. Герцог Півночі буквально не міг відвести від неї очей, і його суворе обличчя зі шрамом помітно пом’якшилося.

Валері миттєво перехопила цей довгий, промовистий погляд Бланкастела. Південна леді нічого не сказала, але на її губах заграла розуміюча, хитра посмішка. Вона одразу зрозуміла, що між її суворим північним другом і цією дивовижною чужоземкою все зайшло набагато далі за звичайний діловий союз.

— Знаєте... Мені хотілося б ще раз пройтися до моря наостанок, перед тим як ми повернемося в сніги, — тихо зізналася Мінсу, дивлячись на сяючі вдалині хвилі.

— Чудова ідея! — Валері тут же переможно підняла підборіддя й мертвою хваткою вчепилася в плече Кайдена, який уже потирав руки, готуючись відкрити портал додому. — Олівере, проведи Мінсу. А ми з моїм утікачем-нареченим почекаємо вас тут. Любий, ти ж не збираєшся втекти на свій холодний Північ, не провівши зі мною ще трохи часу? Ми ж так мало поспілкувалися!

Кайден від такої раптової турботи нареченої миттєво стиснувся в грудочку, а його смарагдове волосся, здавалося, навіть сумно поникло. Він жалібно подивився на Олівера, мовчки благаючи генерала про порятунок, але Бланкастел лише стримано кивнув Валері, повністю проігнорувавши страждання друга. Перехопивши ініціативу, Олівер підвівся з-за столу й м’яко торкнувся ліктя Мінсу.

— Ходімо, — тихо промовив він, і вони вдвох неквапливо рушили мармуровими сходами вниз, до шумливого прибою, залишаючи позаду кумедні сімейні розбірки.

Вони неквапливо йшли тими самими міськими вулицями, що й учора. Місто буквально вирувало життям: навколо пливли сотні людей у легкому яскравому одязі, звідусіль долинали дзвінкий сміх, вигуки торговців і музика вуличних артистів. Після гробової тиші, вічних заметілей і суворої самоти замку Бланкастел цей південний хаос здавався Мінсу чимось абсолютно незвичним, майже нереальним. Важко було повірити, що ще кілька годин тому тут відкрилися жахливі Врата Тьми.

Потік людей на набережній ставав дедалі щільнішим. Олівер Бланкастел безшумно змістився, займаючи позицію трохи позаду Мінсу. Він ішов за півкроку позаду, пильно контролюючи кожен метр простору. Щойно який-небудь поспішний перехожий або розпалений торговець брав траєкторію надто близько до Мінсу, як північний генерал тут же непомітно виставляв уперед руку або блокував їх своїм могутнім корпусом, стежачи, щоб ніхто навіть випадково не зачепив її тендітні плечі та нову оливкову сукню.

Мінсу йшла попереду, але краєм ока все ж помітила ці його короткі, чіткі захисні рухи. Вона відчула, як серце наповнилося дивовижним, щемким теплом.

У цей самий момент попереду, за пеленою квітучих ліан, нарешті відкрився приголомшливий вид на величезну, залиту сонцем гавань. На лазурній воді погойдувалися величні південні кораблі з білосніжними вітрилами та різьбленими кормами. Мінсу захоплено округлила очі, різко розвернулася до Олівера й, перш ніж він встиг прибрати свою захисну долоню, сама міцно й упевнено перехопила його велику, теплу руку. Зловивши його здивований погляд, дівчина променисто усміхнулася й із силою потягнула суворого герцога за собою вперед, прямо до причалу.