Глава 14. Приховані козирі

Мінсу, весело сміючись, забігла просто в блакитні хвилі, що набігали, із дитячим захватом хлюпаючись і зачаровано дивлячись на безкрайнє море. У її очах відбивалися золоті відблиски заходу сонця. На мить обернувшись, вона побачила Олівера, який так і залишився стояти трохи осторонь біля парапету, не зводячи з неї свого зачарованого погляду.

— Ей, пане герцогу! — завзято крикнула дівчина, махаючи йому рукою. — Ну чого ви там завмерли? Вода просто неймовірна! Ідіть сюди!

Олівер лише спантеличено підняв брову, явно не плануючи мочити ноги в чужому південному морі. Побачивши, що суворий генерал не рухається з місця, Мінсу хитро примружилася. Вона швидко вискочила на берег, підбігла до чоловіка й, міцно схопивши його за теплу долоню, із силою потягнула за собою назад до води. Олівер, здивований такою нахабністю, слухняно зробив кілька кроків уперед, дозволяючи лагідним хвилям омивати його ступні.

Мінсу різко вирвалася вперед, розвернулася до нього обличчям і, дзвінко розсміявшись, щосили тупнула ногою по воді, обдавши Олівера цілим каскадом іскристих на сонці бризок. Теплі краплі полетіли просто в обличчя грізного правителя Півночі, намочивши його темне волосся та сорочку.

— А ось так? — у голосі Олівера вперше прозвучали незвичні, веселі й азартні нотки.

Мінсу перелякано-радісно пискнула й спробувала кинутися навтьоки, але куди там — наздогнати натренованого генерала було неможливо. Олівер одним широким кроком наздогнав дівчину. Його великі, сильні руки зі спини ніжно, але міцно обхопили Мінсу за талію. Одним легким, плавним рухом він відірвав її від землі й високо підняв угору.

Мінсу дзвінко й заливисто розсміялася, бовтаючи в повітрі босими ніжками, які тепер смішно не діставали до морської піни, що вирувала біля її ніг. Вона вчепилася долонями в його могутні передпліччя, намагаючись утримати рівновагу, а Олівер, тримаючи її на вазі, тихо й неймовірно щиро сміявся разом із нею. Його низький, оксамитовий сміх лунав просто біля її спини, зігріваючи сильніше за південне сонце. У цю передзахідну годину, посеред шуму прибою та золотих бризок, вони обоє геть забули про погану славу Бланкастеля, про Темряву й про дедлайни Сеула. Суворий крижаний герцог і його прекрасна чужоземка просто кружляли біля кромки моря, задихаючись від щирого, непідробного щастя.

Але ідеальна романтична ідилія біля моря тривала недовго. У розпал їхнього щасливого сміху, коли Мінсу все ще весело бовтала в повітрі босими ногами, а Олівер дбайливо тримав її за талію, просто перед ними з гучним магічним тріском розверзнувся простір.

Повітря пішло смарагдовими хвилями, і з раптово відкритого порталу, спотикаючись, випав Кайден. Виглядав великий чаклун континенту просто катастрофічно: його завжди бездоганне зелене волосся було розпатлане, пафосний погляд випарувався, а сам він був блідий, мов березневий північний сніг.

— Друзі... рятуйте... — жалібним, зірваним голосом прохрипів маг, простягаючи до пари тремтячі руки, наче потопельник до рятувального круга.

Не встигли Олівер і Мінсу навіть збагнути, що відбувається, як із глибини того самого сяючого порталу долинув шалений, дзвінкий і до жаху рішучий дівочий крик:

— КАЙДЕН!!!

Почувши цей голос, нещасний наречений-утікач перелякано здригнувся, а його рожеві очі від жаху округлилися до розміру чайних блюдець. Але тікати було вже пізно. За мить із порталу на повній швидкості, наче випущене з гармати ядро, вилетіла Валері. Її високий темний хвіст розвівався на вітрі, а в очах палав непохитний намір упіймати свою здобич.

Із оглушливим гуркотом Валері на всьому ходу врізалася просто в Кайдена. Маг навіть пискнути не встиг, як південна леді збила його з ніг, і вони обоє з криками та галасом покотилися по мокрому піску, влаштувавши цілу купу-малу з рук, ніг і розвіяних мантій.

Олівер, який так і стояв у воді, обережно опустив Мінсу на землю, але її долоні зі своєї руки так і не випустив. Пара завмерла, зачаровано й у цілковитому шоці спостерігаючи за цим сімейним побоїщем на березі.

За секунду Мінсу й Олівер синхронно, наче за командою, підняли руки до голів і видали найканонічніший подвійний фейспалм в історії Люмінеля. Спостерігати за тим, як Валері переможно сидить верхи на Кайдені, що кряхтів у піску, безжально відчитуючи великого мага Вежі, було неможливо без сліз. Набережна залунала їхнім гучним, веселим і щирим сміхом.

Але просто посеред цього безтурботного веселощів Мінсу раптом урвалася.

Сміх застряг у неї в горлі. Наступної секунди її тіло наче пронизав невидимий, крижаний спалах. Дівчину ніби потужним ударом блискавки шибнуло зсередини — шкірою миттєво пробіг неприємний, липкий холод, а серце судомно стиснулося від лихого передчуття. Золотий компас усередині неї безмовно закричав про небезпеку. Мінсу перелякано схопилася за груди, важко дихаючи й озираючись навколо.

— Мінсу? Що сталося? — Олівер миттєво вловив зміну в її стані, його обличчя одразу стало серйозним.

Не минуло й хвилини, як його запитання потонуло в паніці, що здійнялася на набережній. Здалеку, з боку центральної міської площі, долинули перші, сповнені первісного жаху й болю крики людей. Земля під ногами відчутно здригнулася.

Уся четвірка завмерла в цілковитому шоці. Просто над шпилями білокам'яних мармурових будівель Півдня, розриваючи мирний передзахідний небосхил, з оглушливим, потойбічним скреготом розкрилися гігантські чорні Врата. Просторовий розлом пульсував отруйно-пурпуровою Скверною. Південний рай в одну мить перетворився на філію пекла.

— Кайден! — громогласно рявкнув Олівер, чия військова реакція спрацювала за долю секунди.

Смарагдоволосий маг, миттєво скинувши з себе всю удавану образу й комедійність, схопився на ноги. Часу на карети чи піший біг не було — монстри з розлому вже були тут. Рожеві очі чаклуна яскраво спалахнули. Кайден різко змахнув руками, витягуючи з прихованого підпростору важкий бойовий меч Олівера й той самий золотий компас Мінсу, і на льоту кинув їх власникам.