Розділ 1. Здача, яку я не просила.

2026 рік. Восьма година ранку.

— Чорт! Ну коли ж я навчуся лягати раніше? — тихо лаялася сама з собою дівчина, роздратовано звіряючись із розкладом на автобусній зупинці. — Це все клята манхва винна... Навіщо я взагалі відкрила її ввечері? Прекрасно ж знала, що парою розділів усе не обмежиться! У підсумку дочитала до самого онгоінґа і навіть не помітила, як на годиннику стукнуло чотири ранку... Мене такими темпами точно звільнять. На додачу до всього цей чортів автобус запізнюється! Та де ж його носить?

Мінсу важко зітхнула і поправила комір. Це була висока, струнка двадцятип'ятирічна дівчина зі стильною короткою стрижкою. Каштанове волосся, такого ж теплого відтінку карі очі та проста, акуратна зовнішність — вона виглядала як звичайнісінька офісна співробітниця, що нічим не виділяється з натовпу. На її строгому діловому костюмі висів пластиковий бейджик, який говорив: «Лі Мінсу. Відділ маркетингу».

Як і більшість людей її віку, Мінсу проводила все своє життя на роботі. Але в неї була чітка мета, що гріла душу — пахати щосили, назбирати пристойну суму грошей, звільнитися і провести залишок днів на якомусь сонячному пляжі, ліниво попиваючи коктейлі та запоєм читаючи улюблені вебтуни. Кращого життя для себе вона й уявити не могла.

Незабаром, діставшись до роботи, Лі Мінсу носом до носа зіткнулася з головним менеджером. Це була строга жінка середнього віку, яка завжди дивилася на дівчину косо. Її вогненні коси, здавалося, буквально ставали дибки, коли вона злилася. В офісі всі чудово знали цю ознаку і намагалися змитися якнайшвидше, щоб не потрапити під гарячу руку.

— Лі Мінсу? Чому я навіть не здивована. Який це вже раз? П'ятий? Десятий? Сотий?! Пояснювальну мені на стіл, живо! І щоб до обіду всі звіти були готові! — гнівно процедила жінка.

— Приношу свої вибачення, — з останніх сил видавила з себе дівчина.

Вона чудово знала, що ця стерва її недолюблює. Менеджер вичитувала Мінсу за будь-яку дрібну помилку так, ніби цей промах вирішував долю всієї компанії.

Адже Мінсу, закінчивши хороший виш, щиро сподівалася, що робота маркетологом буде цікавою, творчою та комфортною. Але, мабуть, доля вирішила інакше. Інтернет же так і кишить «великими гуру маркетингу», які розповідають, яка це прибуткова та легка професія. Ось і наша героїня колись повірила в красиву картинку із соцмереж.

Робочий день, як завжди, видався до жаху насиченим. Після нього Мінсу ледве перебирала ногами. Плентаючись додому, вона чітко зрозуміла, що без баночки холодного пива в цьому дні не розібратися. Але як на зло, в окрузі не було жодного пристойного цілодобового магазину, а йти кудись далеко не було фізичних сил. Несподівано для себе звернувши на незнайому вуличку, вона натрапила на вивіску невеликого магазинчика.

«Мабуть, удача все-таки на моєму боці!» — з полегшенням подумала дівчина і, втомлено посміхнувшись, штовхнула скляні двері.

На подив, усередині була величезна кількість найрізноманітніших товарів. Пройшовшись між рядами, вона взяла дві банки пива та свіжий кімбап, щоб поїсти хоча б вдруге за день — бурчання її голодного живота, здавалося, було чутно в сусідньому кварталі. Направившись з усім необхідним до каси, Мінсу завмерла. За стійкою стояв неймовірно худий старий. Він виглядав настільки виснаженим, буквально шкіра та кістки, що здавалося, ніби він ось-ось розвалиться від будь-якого протягу.

— Добрий вечір. Бачу, у вас був важкий день, — тихо запитав старий, протягуючи руку до її покупок.

— Добрий... Не те слово. Сподіваюся просто доползти до ліжка, — відповіла Мінсу, гарячково шукаючи гаманець у надрах своєї сумки. — Дивно, я раніше ніколи не бачила цей магазин. Ви давно відкрилися?

— Не так вже й давно, — загадково відповів старий. — Але відвідувачів поки мало. Сподіваюся, колись це місце стане більш популярним... З вас вісім тисяч вон.

Касир акуратно склав товари в пакет.

— Дякую велике! Здачі не треба, вдалих вам продажів! — посміхнулася Мінсу, протягнувши йому купюру в десять тисяч вон, і поспішила до виходу.

Касир мовчки стежив за її рухами і посміхався. Але ця посмішка таїла в собі щось дивне. Не те щоб це була злість — скоріше, глибокий, прихований інтерес. Словно він проводжав поглядом акторку, яка ось-ось мала вийти на сцену грандіозного театру.

Як тільки Мінсу зайшла в квартиру, вона відразу кинула сумку на диван і з полегшенням зняла душний офісний піджак. Взявши пакет із покупками, дівчина влаштувалася на підлозі перед низьким столиком із ноутбуком. Не дивлячись у пакет, вона наосліп дістала бляшану банку світлого пива — та ще зберігала приємну прохолоду.

— Так, що б цікавого подивитися? — запитала сама себе Мінсу, із клацанням відкриваючи банку і роблячи перший ковток.

За переглядом нової серії серіалу, який вона дивилася вже давно, непомітно пішла перша баночка. Згадавши, що треба все-таки поїсти, Мінсу знову полізла в пакет за кімбапом. Але... всередині виявилося дещо дивне. Нащупавши на самому дні щось важке, вона витрусила весь вміст на стіл. Виявилося, що крім пива та їжі в пакеті лежав справжній старовинний компас — зовсім як у піратів. Круглий, із потемнілого золотистого металу, з червоною та зеленою стрілками, які зараз чітко вказували на північ.

Мінсу на мить задумалася, а потім посміхнулася, вирішивши, що це якийсь кумедний подарунок від того самого худого касира на знак вдячності за залишені чайові. Не надавши цьому особливого значення, вона спокійно з'їла свою вечерю і відкрила другу баночку пива.

Через якийсь час, коли алкоголь у крові почав діяти і приємно розслабив втомлене тіло, дівчина знову згадала про дивну знахідку. Але варто було їй взяти компас до рук, як його стрілки зійшли з розуму і почали шалено крутитися по колу.

— Хіба компаси так працюють? Хм... дивно. Ха-ха, ну ладно, Мінсу, давай пошукаємо правильний напрямок, як у дитинстві! — весело розсміялася дівчина і піднялася з підлоги.