Розділ 4 — Дивні зустрічі

Коли тебе лишають без пояснень, мозок починає шукати ворога всередині. Не в тому, хто пішов, гримнувши чи тихо прикропивши двері, а в собі. Ти стаєш і прокурором, і суддею, і єдиним обвинуваченим у цій безглуздій судовій справі, де вирок винесено заздалегідь.

— Якби я тоді не написала те дурне повідомлення… — шепочеш ти в темряву.

— Або якби була менш вимогливою, — відгукується втома.

— Якби не показувала свій біль, а просто мовчки усміхалась…

Ти починаєш перекручувати в голові сотні сценаріїв, де ти — «краща версія себе». Легша, зручніша, безшумна. Така, яка ніколи не ставить зайвих запитань, не просить тепла й не потребує уваги. Але це найстрашніша пастка, яку тільки може розставити власна психіка.

Ти намагаєшся знайти логіку там, де була лише банальна байдужість.

— Чому ти не сказала мені одразу, що щось не так? — питає уявний співрозмовник.

— Бо я вірила, що ти бачиш. Що тобі не байдуже, — відповідає внутрішній голос.

Справжня трагедія полягає в тому, що людина, яка вирішила піти, майже ніколи не залишає тобі реальної причини. Вона просто перегортає сторінку. А ти залишаєшся жити в цьому проміжному стані, збираючи власну провину з дрібних, вигаданих деталей. Ти аналізуєш кожен свій погляд, кожне слово, кожну паузу в розмові.

— Ти просто занадто все ускладнюєш, — казали вони.

— Ні. Я просто хотіла відчувати справжність, — подумки зрізаєш ти.

Минуло чимало часу, перш ніж до мене дійшло одне просте, але визвольне усвідомлення: люди йдуть не тому, що ти «занадто якась не така». Вони йдуть просто тому, що їхній ресурс, інтерес чи міра відповідальності закінчилися. І твої спроби стати ідеальною нічого б не змінили.

Зручних людей не люблять більше. Зручних людей просто рідше помічають.

І коли ти нарешті перестаєш шукати свою провину в чужому виборі, у грудях з'являється перша, ще зовсім квола, але справжня свобода.