— 49.

Чоловік привів Лоєн не одразу до нової родини. Спершу він повернувся до будинку, де дівчинка жила з матір’ю, і залишив її в сусідній кімнаті, пообіцявши, що скоро повернеться.

Його звали Каел Рейвенхарт.

Він був одним із небагатьох, хто ще намагався говорити із Савінарою не як із головою кварталу Чорних відьом, а як із матір’ю. Хоча щоразу, коли стояв перед нею, дедалі менше вірив, що це слово їй пасує.

Савінара сиділа біля відчиненого вікна. На столі перед нею горіли три чорні свічки, а між ними лежали висушені трави, перев’язані червоною ниткою. Вона навіть не підвела голови, коли Каел увійшов.

— Я заберу Лоєн, — сказав він.

Савінара повільно перегорнула сторінку старої книги.

— Забирай.

Каел на мить замовк. Він очікував спротиву. Хоча б запитання. Хоча б здивування від того, що чужий чоловік прийшов до її дому й заявляє, що забере її дитину. Натомість отримав лише одне байдужо кинуте слово.

— Ти навіть не хочеш знати куди?

Савінара підняла на нього очі.

— Мені байдуже.

У голосі не було злості. Саме це вразило Каела найбільше. Ненависть хоча б означала б почуття. Тут же не було нічого.

— Я знайшов сім’ю, яка готова прийняти її, — спокійно продовжив він. — Вони знають, що Лоєн не їхня кров. Знають про її магію. І все одно хочуть забрати її до себе.

— Чудово.

— Вони любитимуть її.

Савінара ледь усміхнулася.

— Любитимуть? — Вона закрила книгу й відсунула її вбік.

— Каеле, не витрачай мій час на ці сентиментальні слова. Мене не цікавить, хто і як її любитиме.

— Це твоя донька.

— І що?

Каел стиснув щелепи.

— Вона дитина.

— Вона слабка нікчемна відьма.

Від цих слів у кімнаті наче стало холодніше.

— Вона не відьма, — тихо заперечив Каел. — Ти сама це знаєш.

— Саме тому вона мені й не потрібна. — Савінара підвелася. На її пальцях блиснули темні кільця з рунами, а погляд став крижаним. — Сила Чорних відьом тече в моїх жилах. Я очолюю квартал не для того, щоб виховувати дітей, які не здатні її успадкувати. Тут слабких не тримають. Вони або стають сильнішими, або залишаються за порогом.

— Вона твоя донька.

— Я вже чула це.

— Тоді як ти можеш так просто її віддати?

Савінара знизала плечима.

— Так само просто, як інші позбуваються непотрібних речей.

Каел різко відвів погляд. Йому знадобилося кілька секунд, щоб стримати гнів.

— Вона отримала магію батька.

На обличчі Савінари промайнуло щось схоже на презирство.

— Не нагадуй мені про нього. Він зник. Зник без прощання, — холодно вимовила вона. — Залишив мені дитину, яка навіть не успадкувала моєї сили. Чого ти хочеш від мене? Щоб я сумувала за тим, хто втік?

— Можливо, ти могла б хоча б не карати за це Лоєн.

Савінара гірко всміхнулася.

— Вона сама собі покарання. Її саме існування – помилка. 

Каел подивився на неї так, наче вперше побачив.

— Ти справді нічого до неї не відчуваєш?

— Ні.

Відповідь прозвучала настільки швидко, що болючішої вже бути не могла.

— Тоді дозволь мені забрати її.

— Забирай.

Каел кивнув, але перш ніж вийти, все ж зупинився біля дверей.

— Я подбаю про неї.

Савінара знову взялася за книгу.

— Робіть що хочете.

— Вони стануть для неї родиною.

— Якщо тобі так легше спати вночі, можеш назвати це родиною.

Каел затримав на ній погляд.

— Одного дня вона може запитати, чому ти її віддала.

Савінара перегорнула сторінку.

— Скажи їй правду.

— Яку саме?

Тепер вона підвела голову.

— Що її мати не потребувала слабкої відьми. Що її сила була мені непотрібна. І що її батько залишив після себе лише дитину з чужою магією.

Каел важко видихнув.

— Ні. Я не скажу їй цього.

Савінара байдуже повернулася до книги.

— Тоді бреши.

Він нічого не відповів.

За стіною тихо вовтузилася Лоєн. Вона чекала, коли Каел повернеться, і мимоволі чула кожнісіньке слово з розмови, якої їй чути було не варто. Маленькі пальці міцно стискали дерев'яного коня – того самого, якого Каел подарував їй після того, як вона нарешті облишила свої крижані фігурки.