— 48.

Елдран увірвався до кімнати Лоєн без стуку. Двері з гуркотом ударилися об стіну, а сама вона,  саме перебирала якісь записи за столом, різко обернулася на звук.

— Брехуха!

Лоєн насупилася, не одразу зрозумівши, що він звертається саме до неї.

— Про що ти говориш?

— Табличку.

— Яку ще табличку?

— Ту, що засвідчує твою особистість. Негайно.

Його голос був таким холодним, що сперечатися з ним здавалося безглуздим. Лоєн кілька секунд мовчки дивилася на короля, а потім із видимим роздратуванням попрямувала до столу. Вона відчинила верхню шухляду, дістала срібну п'ятикутну табличку й поклала її перед ним. На гладкій поверхні чітко проступав відбиток магії власника, а під ним – ім'я та прізвище.

— Я вже давала її королівській охороні, коли входила до палацу.

Елдран навіть не глянув на табличку одразу. Його погляд залишався прикутий до Лоєн.

— Королівську охорону ти, можливо, й обдурила. Але мене – ні.

— Вона справжня, — обурилася Лоєн. — Можеш перевірити.

Тільки тепер він узяв табличку. Провів пальцем по відбитку магії, перевернув її, ще раз перечитав ім'я. Жодної підробки. Жодної магічної імітації. Табличка була справжньою. Від цього його погляд став лише важчим.

— Тобто твоя мати – відьма з кварталу Чорних Відьом, а батько – колишній член таємного відділу королівської розвідки?

Лоєн знизала плечима.

— А що? Це заборонено?

— Не вдавай, що не розумієш, про що йдеться.

— Я чудово розумію. Просто не бачу злочину в тому, ким були мої батьки. Я їх самостійно не обирала.

Елдран стиснув табличку в долоні.

— Не вірю.

— Тоді не вір.

Лоєн уже починала втрачати терпіння. Вона підняла руки на рівень грудей, і навколо її пальців одразу закрутилися магічні потоки. В одній долоні холод ущільнився, перетворюючись на прозору сніжинку завбільшки з долоню. Крихітні кристали льоду зависли в повітрі, мерехтячи під світлом ламп. В іншій руці магія спалахнула сухим тріском. Потік підхопив зі столика тонку металеву шпильку, закрутив її в повітрі й змусив обертатися навколо зап'ястя Лоєн.

— Бачиш? — спокійно сказала вона. — Магія завжди успадковується від батька. Тому крига дісталася мені від нього. Але діти відьом успадковують чаклунство незалежно від цього. Саме тому я володію і їхньою магією.

Елдран дивився не на сніжинку. Він дивився на неї.

— Відьмам із кварталу Чорних Відьом заборонено ступати до палацу.

— Я не проживаю в кварталі. І ніколи не відносила себе до відьом.

— Але кров не питає, як ти себе називаєш.

Щось у його голосі змінилося. Лоєн устигла лише насупитися, перш ніж Елдран рвучко скоротив відстань між ними. Його пальці зімкнулися на її горлі, і наступної миті він притиснув її спиною до холодної стіни. Сніжинка в її долоні розсипалася крижаним пилом.

— Льодяники, — процідив він крізь зуби. — Ті, які ти нібито не продавала в таверні. — Лоєн завмерла. Елдран нахилився ближче, не послаблюючи хватки. — Як вилікувати магічну лихоманку?

Вона мовчала.

— Я все знаю, Лоєн! — Його очі потемніли. — І тепер від твоєї відповіді залежить твоє життя.

***

Лоєн сиділа в самому кутку кімнати, підібгавши під себе босі ноги. За вікном повільно темніло, останні сонячні промені ковзали по дерев'яній підлозі, а вона зовсім не зважала на те, що давно час вечеряти.

Перед нею лежала невелика льодяна бурулька.

Ніхто не знав, звідки вона його взяла. Лоєн теж не дуже розуміла. Просто одного дня помітила, що крига слухається її рук. Вона могла торкнутися будь чого, і крига сама по собі з'являється, і та не танула від тепла. 

Сьогодні з-під її пальців народилася ціла маленька компанія. Ось цей був чоловічком із кривою головою.

— Ти будеш Тір. — Лоєн поставила фігурку ліворуч. Поруч з'явилася маленька крижана дівчинка з довгим волоссям. — А ти – Ніра. — Третій був схожий на крихітного коня, хоча одна нога в нього вийшла трохи коротшою. Лоєн уважно його оглянула. — Ти будеш кінь. Я ще не придумала ім'я. — Вона нахмурилася, а потім вирішила: — Нехай будеш Сніжок. — Крижаний кінь, звісно, нічого не заперечив. Лоєн задоволено всміхнулася й посадила Міру на його спину. — Тір, ти сьогодні знову запізнився. — Вона нахилила голову, наслідуючи дорослих. — Я не запізнився, — сама ж відповіла за Тіра низьким голосом Лоєн. — Я врятував Ніру. — продовжувала вона низьким голосом. — А я не просила мене рятувати! — пискляво вона вимовила за дівчинку. — Але я мусив. — Знову відповідь за хлопчика. 

Лоєн тихенько засміялася. Вона могла грати так годинами. У її маленькому світі ніхто не сварився по-справжньому. Ніхто не йшов назавжди. Якщо хтось падав, його можна було підняти. Якщо хтось сумував, достатньо було придумати для нього нову пригоду. І головне –  ніхто не танув і не залишав її.

Лоєн провела пальчиком по голові крижаної Ніри.