— 46.

Елдран уже майже дістався повороту до своїх покоїв, коли порожній коридор перед ним раптом змінився.

Не було ані спалаху, ані гуркоту магії. Лише тонка золотава смуга ковзнула по кам’яній стіні, ніби хтось провів по ній пальцем, і за мить там, де ще секунду тому не було нічого, з’явився чоловік.

Він стояв, спираючись плечем об стіну, зі схрещеними на грудях руками, наче чекав тут уже досить давно й зовсім не поспішав нагадувати про свою присутність.

Елдран зупинився.

Він упізнав його одразу.

Арденор.

Довге чорне волосся спадало етеріану на плечі, окремі пасма недбало обрамляли обличчя з надто правильними, майже ідеальними рисами. У ньому було щось неприродне – не в потворності, навпаки. Його тіло виглядало так, ніби його не народили, а створили за чиїмось бездоганним задумом, не залишивши жодної випадкової деталі. Та найбільше привертали погляд очі – жовті, ядучі, яскраві, наче розтоплене золото. Вони світилися навіть у тьмяному коридорному світлі, і від цього здавалося, ніби Арденор дивиться не просто на людину перед собою, а бачить крізь неї значно більше, ніж мав би.

Поява сина Ейдріса,  бога – що є суддя тіней, смерті, кінеця і світового балансу – це вже саме по собі було кепським знаком.  В минулому, Елдран навіть в голос би не вимовив імя етеріана, та зараз це була звичайна-незвичайна напівбожествена істота в людській подобі, що живе в рази довше ніж смертна, а точні просто безсмертне божество. Божество з яким він вклав угоду. 

Елдран не привітався. Етеріан теж. Лише кутик його губ повільно піднявся в хижій усмішці.

— Ще хвильку тому тобі не було що мені запропонувати для виконання угоди, — низький баритон спокійно прокотився порожнім коридором. — А зараз… — він трохи нахилив голову, не зводячи з Елдрана золотого погляду, — вже є.

Король навіть не здригнувся. Хвилька етеріана – роки для Елдрана. 

— Кселарія і її нащадки недоторкані, — стримано відрізав він.

Він не збирався нагадувати Арденору про умови угоди, але чудово знав: із етеріанами зайві слова іноді рятували життя.

Арденор розсміявся тихо, майже нечутно.

— Звісно. — Він розвів руками, показуючи, що й не думав сперечатися. — Я чіпати їх і не збирався. Не хвилюйся, смертний. У мене немає потреби забирати те, що й так не належить мені. Ше одна сварка із Сайреоном мені не потрібна. 

Елдран звузив очі.

— Тоді чого ти хочеш?

— Хочу? — Арденор повторив це слово з легкою насолодою, ніби смакував його. — Ні. Я просто побачив можливість.

Він відштовхнувся від стіни й зробив кілька неквапливих кроків назустріч. З кожним кроком золотаве світло в його очах ставало помітнішим.

— Пам’ятаєш нашу домовленість? Ти попросив – я виконав. Ти присягнувся кров’ю, що заплатиш те, що я попрошу. І я погодився не забирати плату одразу.

— До моменту, коли борг стане доцільним, — холодно нагадав Елдран.

— Саме так.

Арденор усміхнувся ширше.

— І ти досі думаєш, що я забув про нього?

— Я думаю, що ти прийшов саме для того, щоб нагадати.

— Розумнішаєш.

— Лестощі тобі пасують.

— А мені вони й не потрібні, щоб бути досконалим.

Арденор зупинився за кілька кроків від нього. Між ними зависла тиша.

Елдран чудово пам’ятав той день. Вогняні стовпи серед засніженого лісу. Випалені на землі руни. Кров на долоні. Його прохання, заради якого він був готовий віддати все, що Арденор попросить. Тоді етеріан погодився. Не назвав ціни. Лише залишив її на майбутнє.

Саме це й було найгіршим. Бо невідома ціна завжди страшніша за названу.

— Але ти поспішив, — раптом промовив Арденор.

Елдран насупився.

— Що саме?

— Я міг би забрати плату сьогодні.

У золотих очах промайнув хижий блиск.

— Але не буду.

— Чому?

Арденор знизав плечима.

— Бо буде веселіше. — Елдран мовчки дивився на нього. — Я дам тобі ще час, — продовжив етеріан. — Буде значно цікавіше забирати плату тоді, коли те, що я попрошу, справді набуде для тебе важливості. — Він зробив коротку паузу, уважно вдивляючись в обличчя Елдрана. — Неймовірної важливості.

Елдран відчув, як усередині неприємно стискається щось холодне.

Арденор помітив це. Звичайно ж, помітив.

— Не хвилюйся, — майже лагідно додав він. — Я не заберу Кселарію. Не заберу її дітей. І навіть не торкнуся тих, кого ти так завзято намагаєшся захистити.

— Тоді кого?

На губах етеріана знову з’явилася усмішка.

— Коли настане час, ти сам зрозумієш.

І це прозвучало значно гірше за будь-яку погрозу. Елдран не відвів погляду.