— 43.

Новий день зустрів Лоєн густим ранковим туманом.

Він огортав палац так щільно, що дерева за огорожею здавалися примарами, а доріжки губилися в молочно-білій імлі. Повітря було прохолодним, свіжим і таким тихим, що навіть її кроки здавалися надто гучними.

До стайні вона дісталася ще до того, як палац зі слугами остаточно прокинувся.

Кінь стояв у дальньому загоні, спокійний і насторожений. Учора він не дозволив їй навіть наблизитися, проте сьогодні лише повернув голову, коли Лоєн увійшла.

— Ну що, красунчику? — тихо промовила вона, простягаючи руку.

Кінь фиркнув, але не відступив. Лоєн усміхнулася.

За кілька хвилин вона вже вивела його зі стайні. Спочатку вагалася, чи справді варто намагатися сісти верхи, але бажання перевірити вчорашнє диво виявилося сильнішим за обережність. Вона поставила ногу в стремено, легко піднялася й завмерла, очікуючи, що кінь скине її або бодай обурено сіпнеться.

Нічого.

Він лише повів вухом.

— Невже?.. — прошепотіла вона.

А потім легенько торкнулася боків ногами. Кінь рушив.

Лоєн спочатку їхала обережно, майже не вірячи власному щастю. Та за кілька митей страх розтанув. Вона пустила коня швидше, і той слухняно перейшов на жвавий біг, розтинаючи туман на маданчику.

Вітер ударив їй в обличчя. Волосся розсипалося за спиною, вибилося з зачіски й полетіло навсібіч. Лоєн засміялася – щиро, безтурботно, так, як давно собі не дозволяла. У цю мить не існувало ні наказів, ні таємниць, ні небезпек, ні минулого, яке неодмінно мало її наздогнати.

Була тільки вона. Кінь. Ранковий туман. І свобода. На її обличчі сяяла така широка, задоволена усмішка, що навіть сама Лоєн не впізнала б себе в цій миті.

— Бачу, мій кінь таки знайшов собі нову господиню.

Голос змусив її різко озирнутися й зупинити коня.

Елдран стояв біля огорожі, схрестивши руки на грудях. Вона навіть не помітила, коли він з’явився. На його обличчі грала усмішка, а потім він повільно почав аплодувати.

— Блискуче, — протягнув він. — Просто неймовірно.

Лоєн звела брови.

— Чому ви аплодуєте?

— Тому що цей кінь не дозволяє нікому навіть торкнутися до себе без мого дозволу.

Вона подивилася на тварину, а потім знову на Елдрана.

— Схоже, він зробив виняток.

— Схоже на те.

Елдран підійшов ближче й простягнув руку.

— Давайте допоможу вам.

Лоєн уже хотіла заперечити, але все ж подала йому руку.

Він легко притримав її за талію, коли вона спускалася з сідла. Його долоня залишалася на її боці трохи довше, ніж було необхідно, а Лоєн раптом відчула, що усмішка сама собою зникає, поступаючись місцем зовсім іншому відчуттю. Вона торкнулася ногами землі. І саме тоді кінь несподівано штовхнув її крупом.

— Ай!

Лоєн втратила рівновагу. Та не встигла впасти. Елдран підхопив її.

Однією рукою він утримав її за талію, другою підтримав, не дозволяючи впасти на землю. Лоєн опинилася зовсім близько. Настільки близько, що бачила кожну зміну в його погляді.

Туман навколо них став ще густішим. Світ зник. Залишилися лише вони. Лоєн дивилася йому в очі, а Елдран – на неї. Ніхто не поспішав відступати. Між ними зависла та сама небезпечна тиша, у якій слова вже нічого не означали.

Його погляд ковзнув до її губ. Вона це помітила. І не відвернулася. Елдран нахилився першим.

Поцілунок вийшов раптовим, майже стрімким, наче він сам не встиг передумати. Лоєн завмерла лише на мить, а потім відповіла йому, піддавшись хвилі почуттів, яка накрила її сильніше, ніж вона могла очікувати.

Його рука ковзнула по її талії, притягуючи ближче, і Лоєн відчула, як між ними майже не залишилося повітря. Щойно навколо панував холод ранкового туману, а тепер їй здавалося, що шкіра палає. Холодні краплі імли осідали на її волоссі й віях, вітер торкався щік, та поруч із Елдраном усе це втрачало значення.

Він відступив на крок, і її спина легко торкнулася дерев’яної огорожі. Елдран не розривав поцілунку. Навпаки – став ближчим, упевненішим, ніби нарешті дозволив собі те, чого надто довго не дозволяв.

Лоєн відповіла йому так само жадібно, забувши про всі причини, через які мала б зупинитися. Її пальці ковзнули до його плечей, стиснули тканину темного одягу, ніби їй потрібно було за щось триматися, щоб не втратити рівновагу від сили власних емоцій.

Навколо була лише біла імла.

Вона поглинала дерева, стайню, доріжки, навіть обриси коня, який неспокійно фиркнув десь поруч. Увесь світ наче звузився до маленького простору між ними, де холод і тепло зіткнулися так різко, що Лоєн уже не могла зрозуміти, чому тремтить – від ранкового холоду чи від нього.

Елдран відірвався від її губ лише на мить. Їхні погляди зустрілися. Його дихання було важким, а в очах більше не залишилося звичної холодної впевненості. Там палало щось зовсім інше – бажання, яке він більше не намагався приховувати.