— 41.

Коли останній тупіт копит стих за стіною стайні, Лоєн залишилася сама. Вона подивилася на сріблястого жеребця. Жеребець подивився на неї.

— Ну що? — запитала вона. — Вони всі пішли. Тепер можеш перестати вдавати, що хочеш мене вбити.

Кінь демонстративно відвернув голову.

— Гаразд. Бачу, переговори не вдалися.

Вона підійшла до конюха, який саме розкладав сідла на стійці.

— Що він їсть?

Чоловік здивовано підняв на неї очі.

— Вибачте?

— Кінь. Що він їсть?

— Звичайний корм. Овес, яблука, моркву. Воду п'є багато.

— А що любить найбільше?

Конюх усміхнувся.

— Моркву.

— Дайте мені.

— Пані, якщо ви думаєте його задобрити…

— Я не думаю. Я знаю, що він мене ненавидить. Просто хочу з'ясувати, чи можна це виправити.

Чоловік лише похитав головою, але приніс їй відро води й кілька морквин. Лоєн повернулася до жеребця.

— Дивись, що в мене є.

Кінь насторожено повернув голову. Вона простягнула морквину. Він витягнув шию, понюхав її, а потім відступив так, ніби Лоєн запропонувала йому отруту.

— Серйозно?

Жеребець фиркнув.

— Ти навіть не спробував.

Вона поклала морквину на долоню й залишила руку простягнутою. Минуло кілька хвилин. Кінь не ворухнувся. Лоєн теж. Нарешті він зробив крок. Потім ще один. Його губи торкнулися моркви. Лоєн навіть затамувала подих. Жеребець вихопив її з долоні й миттєво відскочив.

— О!

Лоєн витріщилася на порожню руку.

— Ну… це вже прогрес.

Вона простягнула другу морквину. Цього разу він підійшов швидше. Так почалося їхнє перемир'я. Не дружба. До дружби було ще дуже далеко. Але принаймні кінь перестав дивитися на неї так, ніби оцінював, з якого боку буде зручніше вкусити.

Лоєн провела біля нього весь ранок.

Вона чистила його шерсть, спочатку тримаючись на безпечній відстані від голови, а потім поступово наближаючись. Кожен її рух супроводжувався уважним поглядом темних очей. Коли щітка торкалася шиї, жеребець напружувався. Коли вона проводила нею по спині, спокійно стояв. А коли Лоєн випадково спробувала торкнутися його вуха, він різко смикнув головою.

— Добре, добре. Вуха – недоторканна територія.

Вона відступила.

— У мене теж є такі місця. Так що ми квити.

До полудня Лоєн уже встигла забути, що сьогодні взагалі мав бути обід. Вона принесла коню ще моркви, потім яблуко, а після цього попросила у конюха відро свіжої води.

— Ви вже третій раз воду міняєте, — зауважив той.

— Він багато п'є.

— Він зазвичай не п'є стільки.

— Мабуть, нервує через мене.

Конюх глянув на жеребця, потім на Лоєн.

— Він нервує через усіх.

— Тоді ми чудово підходимо одне одному.

Вона сіла просто на дерев'яну огорожу загону й кілька хвилин мовчки спостерігала, як кінь п'є.

— Знаєш, — сказала вона, коли він підняв голову, — я теж не хотіла сюди їхати.

Жеребець перестав пити.

— Мене ніхто не питав.

Він поворухнув вухом.

— О, не дивись так. Ти думаєш, я мріяла опинитися серед жінок, які знають різницю між ранковою чашкою для чаю і вечірньою? Я вчора навіть не знала, що вони існують.

Кінь пирхнув.

— От бачиш. Ти мене розумієш.

До середини дня інші претендентки вже давно повернулися з обіду. Їхні голоси час від часу долинали з боку палацу, а в стайні знову ставало тихіше.

Мілі кілька разів приходила до неї.

— Пані, ви будете обідати?

— Зараз.

— Ви це казали годину тому.

— Тепер справді зараз.

Мілі подивилася на морквину в руці Лоєн.

— Ви знущаєтеся з мене?

— Ні. Я серйозно.

— Ви годуєте коня.

— Він голодний.

— А ви?

Лоєн замислилася.

— Теж.

— Тоді ходімо.

— Я не можу.

— Чому?

Лоєн кивнула на жеребця.

— Він мене ще не любить.

Мілі подивилася на коня, потім на Лоєн.

— А ви думаєте, що він полюбить вас, якщо ви помрете від голоду?