— 37.

— Саме так. Магічна нитка, що відповідає за істину пару завжди забарвлюється в червоний. Це істинний факт!  — Наорі злегка повела плечем. — Я не помиляюся. Принаймні не в таких речах.

Елдран ще кілька секунд мовчав. Його погляд залишався спрямованим у темний коридор, де вже давно зникла Лоєн. Десь там вона зараз ішла до своїх покоїв, навіть не здогадуючись, що щойно стала причиною ще однієї думки, від якої в нього починала боліти голова. І від цього головного болю він не мав жодного знеболюючого зілля. 

— І ти вирішила повідомити мені про це саме зараз?

— А коли? — Наорі підняла брову. — Коли ти вже оголосиш її своєю нареченою?

Елдран різко перевів на неї погляд.

— Не починай.

— Я нічого не починаю. Просто констатую очевидне. Ти дивишся на неї так, ніби намагаєшся розгадати загадку, яку сам собі заборонив розгадувати.

— Я король. Моя робота – помічати те, що інші воліють не помічати.

— Звісно, — протягнула Наорі з тією самою усмішкою, яка завжди означала, що вона йому не повірила.

Елдран зітхнув і потер перенісся. За один вечір на нього звалилося надто багато: зникнення Даяша, дивна реакція королівської реліквії, Лоєн, яка явно знала більше, ніж говорила, спогад про жінку з минулого, що несподівано набув її голосу, а тепер ще й істинна пара. І Наорі… весь захват, який оволодів ним в тій кімнаті, коли вона сиділа в нього на колінах, зник. Так, мов його не було зовсім. 

— Тобі варто відпочити, — нарешті сказав він Наорі. — Повертайся до своїх покоїв.

— А ти?

— Я теж.

Наорі уважно подивилася на нього відчуваючи гіркоту на язиці. Вона буквально йому запропонувала розділити ліжко, і він погодився. А зараз, відправляв її саму до кімнати. 

— Елдране…

Він підняв очі.

— Не поспішай робити висновки про все це, — в першу чергу вона натякала на себе. — Червона нитка означає істинну пару. Доля не обирає абияк людей. 

— Я це чудово розумію.

— Добре.

Наорі вже рушила коридором, але через кілька кроків озирнулася.

— І ще одне.

— Що?

— Не дозволяй тому, що ти відчуваєш, змусити тебе забути, ким ти є.

На мить між ними запала тиша. Елдран нічого не відповів. Наорі вийшла, залишивши його самого посеред коридору.

Він ще довго стояв нерухомо, дивлячись у темряву. Потім повільно провів долонею по обличчю й тихо видихнув.

— Чудово, — пробурмотів він собі під ніс. — Просто чудово.

За останні роки він навчився жити з будь-якими проблемами. Війни, змови, політичні угоди, магічні прокляття, вороги за межами  і в самому королівстві – з усім цим можна було впоратися. У всього були причини, наслідки й способи вирішення.

А от жінка, яка мала невидиму нитку долі, водночас приховувала щось про зникнення чужого брата й чомусь до болю нагадувала ту саму незнайомку з ночі, яку він давно вважав забутою, – це вже було схоже на знущання самої долі.

Елдран розвернувся й попрямував до своїх покоїв.

Цієї ночі сон не приходив. Він лежав у темряві, втупившись у стелю, і вкотре намагався переконати себе, що все це лише збіг. Голос. Темне волосся. Трактир. Та сама дивна впевненість у її погляді. І червона нитка. Він заплющив очі, але замість тиші побачив її.

Лоєн стояла посеред темного залу, а навколо неї в повітрі тягнулися сотні тонких ниток. Одні були золотими, інші срібними, треті чорними, наче обпалені вогнем. І лише одна – червона – виходила з її грудей.

Вона тягнулася кудись у темряву. Елдран зробив крок до неї. Нитка здригнулася, а потім різко натягнулася. Він прокинувся ще до світанку, різко сівши на ліжку.

Кімната була порожньою. Лише серце шалено билося в грудях, а на скронях виступив холодний піт.

— Проклята нитка… — тихо видихнув він. — Вона ж мені не запала в душу, тобі чого так багато думок про неї одну? Я–  КОРОЛЬ! Я можу мати будь-яку жінку! А думаю про ту, в якої є істина пара! Божевілля!  

До ранку він так і не заснув.

Коли перші сонячні промені пробилися крізь важкі штори, Елдран уже стояв біля вікна, одягнений у темну сорочку. Він виглядав спокійним, майже бездоганним, як і належало королю.

Тільки темні кола під очима видавали, наскільки поганою була ця ніч. Він викликав одного з охоронців.

— Пані Деверіс сьогодні нікуди не відлучається з кімнати.

— Так, Ваша Величносте.

— І негайно повідомте Флейлісу Олден, що я хочу, аби вона особисто її оглянула.

Охоронець здивовано завмер лише на мить.

— Цілительку Олден?

— Саме її.

— Що передати пані Деверіс?

Елдран на секунду замислився. Перед очима знову виникло її обличчя, зблідле від болю, і те, як вона хапалася за стіну, намагаючись приховати, наскільки їй погано.