— 36.

Таверна “ластовиння Рудої Білки” пахла елем, смаженим м’ясом і деревом, яке за багато років увібрало в себе стільки пролитого алкоголю, що, здавалося, могло захмеліти саме. Олунт сидів у найдальшому кутку, спершись спиною об стіну. Перед ним стояв кухоль темного елю. Він не поспішав його пити. Просто дивився на бурштинову рідину, що ледве коливалася після чергового ковтка, і слухав.

Таверна була напівпорожньою. Кілька чоловіків сиділи за сусіднім столом. Судячи з кількості кухлів перед ними, вечір вони планували провести тут до самого ранку.

— Я тобі кажу, він збрехав, — гупнув долонею по столу один із них.

— Ти це вже третій кухоль кажеш.

— Бо правда не змінюється від кількості елю.

— А в тебе, схоже, змінюється.

За столом зареготали. Олунт ледь помітно всміхнувся й зробив ковток.

— Я бачив того коня! — продовжив перший. — Білий, як сніг. І з рогом!

— Кінь із рогом?

— Так.

— То це єдиноріг.

— Я сам знаю, що це єдиноріг.

— Ти сказав, що це кінь.

— Бо він був схожий на коня!

Олунт опустив погляд у кухоль. Іноді йому здавалося, що люди п’ють не для того, щоб забути щось неприємне і втекти від реальності. Вони п’ють, щоб отримати право говорити дурниці вголос і не відповідати за них наступного ранку.

— А я кажу, — втрутився третій, — що королівські маги вже приїжджали на південь.

— Звідки знаєш?

— Мій двоюрідний брат працює на переправі.

— Той, що продає рибу?

— Він.

— То він рибу продає чи працює на корону?

— А яка різниця?

— Велика.

— Не для тебе.

Знову сміх. Олунт повільно відкинувся на спинку стільця. Його увага ковзала від однієї розмови до іншої, не затримуючись надовго. Подорожні. Торговці. Місцеві. Чоловіки, які прийшли сюди після роботи. Усі говорили голосно, бо вважали, що тихо вміють лише ті, кому є що приховувати. Сам Олунт мовчав. Йому так було зручніше. Двері таверни відчинилися, впустивши всередину холодний вечірній вітер.

Олунт машинально підняв очі. Ніхто особливий. Звичайний чоловік із мокрим плащем. Він підійшов до стійки, замовив ель і вже за кілька секунд приєднався до чужої розмови. Олунт знову опустив погляд до кухля.

— Гей!

Голос пролунав зовсім поруч. Він підняв голову. Власник таверни стояв посеред залу, тримаючи в руках невелику дерев’яну коробку. Кремезний чоловік із сивиною на скронях, червоним носом і фартухом, який, здається, бачив більше елю, ніж деякі відвідувачі.

— Чого витріщилися? — буркнув він.

— Нічого, — відповів хтось із-за столу.

— Тоді беріть.

Власник підійшов до чоловіків, які сиділи гуртом, і поставив коробку просто перед ними.

— Що це? — насторожено спитав один.

— Смаколики від закладу.

— Безкоштовні?

— А ти вже й до халяви почав принюхуватися?

Чоловіки засміялися. Власник фиркнув і відкрив коробку. Усередині лежали невеликі льодяники. Кожен був загорнутий у тонкий шматок прозорої плівки, а всередині застиг сироп різного кольору.

— Що за дивина? — скривився один із чоловіків.

— Льодяники.

— Це я вже бачу.

— То навіщо питаєш?

— А навіщо вони нам?

Власник сперся долонями об край столу.

— Бо ви після випивки додому повертаєтеся не надто приємними людьми.

— Я завжди приємний.

— Саме тому й бери два.

За столом знову зареготали.

— А вони хоч їстівні?

— Ні, я ними стіну підпер.

— То чого ти їх нам даєш?

— Бо дітям купувати ніхто не хоче, а чоловіки після третього кухля раптом згадують, що вдома в них є діти.

На мить за столом стало тихіше. Один із чоловіків узяв льодяник.

— Син любить малинові.

— То бери малиновий.

Інший вибрав жовтий.

— Це який?

— Лимонний.

— Не люблю лимонний.

— Тоді поклади назад.

— Уже взяв.

— То тепер любиш.

Чоловік фиркнув, але льодяник не повернув. Олунт спостерігав за ними, ледь помітно похитуючи кухоль у руці. Власник помітив його.

— А ти?

Олунт перевів на нього погляд.