— 35.

— Пані Деверіс! — скрикнула Мілі, кидаючись до неї.

Елдран кілька секунд розгублено стояв, тримаючи Наорі, й дивлячись на руки охоронця, який саме встиг підійти до них.

— Все гаразд, я можу стояти сама, — Наорі делікатно ступила на підлогу.

Наступної миті король опинився біля Лоєн. Вона сиділа на мармуровій підлозі, притиснувши долоню до грудей, і намагалася вдихнути, але кожен подих давався їй так, наче повітря перетворилося на розпечене каміння.

— Не чіпайте мене, — видихнула вона, коли побачила його руку, простягнуту до неї.

Елдран зупинився. Рука так і лишилася в повтірі. 

— Ви щойно впали посеред коридору.

— Я помітила.

Навіть зараз вона спромоглася на суху відповідь, але голос зрадницьки тремтів. Мілі вже опустилася поруч, розгублено озираючись то на господиню, то на короля.

— Пані, може, покликати цілителя?

— Ні!

— Але ви...

— Мілі, — Лоєн заплющила очі, намагаючись приборкати нову хвилю болю. — Не потрібно. Зі мною все гаразд. 

Елдран уважно дивився на неї. Ще кілька хвилин тому вона стояла перед ним рівно, трималася з тією самою дивною впевненістю, яка вже встигла його зацікавити. А тепер сиділа на підлозі, бліда, з напруженими пальцями, і явно докладала всіх зусиль, аби не показати, наскільки їй погано.

Він уже бачив подібне. Неодноразово.

— Це лихоманка? — запитав він.

Лоєн розплющила очі. На мить їхні погляди зустрілися.

— Можливо.

— Ви не знаєте?

— Я не цілитель.

— Але ви знаєте симптоми.

Вона промовчала. Цього було достатньо. Елдран нахилився й без зайвих церемоній підхопив її під руку, допомагаючи підвестися. Лоєн хотіла відсмикнутися, але ноги не втримали її, і вона мимоволі сперлася на нього.

Його рука міцно тримала її за талію. Вона відчула тепло крізь тканину сукні й одразу напружилася.

— Я сама.

— Очевидно, — сухо відказав він. — Саме тому ви зараз сиділи на підлозі.

Лоєн кинула на нього обурений погляд, але сперечатися не стала. Надто сильно пекло в грудях. Елдран помітив, як її пальці судомно стискаються на тканині сукні.

— Давно це почалося?

— Не знаю.

— Пані Деверіс!

У його голосі з'явився той самий тон, яким він, мабуть, говорив із підлеглими, коли не приймав ухиляння від відповіді. Лоєн повільно вдихнула.

— Кілька днів.

Елдран насупився.

— І ви нічого не сказали?

— А кому я мала сказати? Вашій матері, яка сьогодні вранці вирішила перевірити, з якої чашки потрібно вранці пити чай?

Мілі тихо кашлянула, намагаючись приховати усмішку. Елдран на секунду ледь помітно скривив губи. Наорі мовчки за всім спостерігала. 

— Справедливо.

Лоєн підняла на нього здивований погляд, ніби не очікувала почути від короля подібну відповідь. Біль трохи відступив, залишивши після себе важку слабкість.

— Я можу йти, — сказала вона.

— Я бачу.

Він не відпустив її. Лоєн уже збиралася обуритися, коли раптом помітила Наорі, яка зі схрещеними руками на грудях за всім уважно спостерігала. Її обличчя залишалося напруженим. Срібна стрічка на руці ледь помітно блищала у світлі магічних ламп. ба більше, здавалось Наорі цього разу хоче бійку зовсім не через брата. 

Лоєн відразу відвела погляд. Елдран простежив за ним, а потім знову подивився на неї.

— Ви повертаєтеся до своїх покоїв.

— Так.

— І завтра підете до цілительської.

Лоєн насупилася.

— Я не...

— Це не прохання.

Вона глянула на нього з-під вій.

— Ваша Величносте, якщо ви збираєтеся наказувати кожній жінці в цьому палаці, що їй робити, то ваш відбір дружини може затягнутися надовго.

У його очах промайнула ледь помітна усмішка.

— Ви знову сперечаєтеся зі мною.

— Ви знову наказуєте мені.

— Мабуть, ми обоє маємо певні недоліки у вихованні.

Лоєн не втрималася й тихо видихнула щось схоже на сміх. Та одразу ж скривилася, коли біль знову кольнув під ребрами.

Усмішка Елдрана зникла.

— Досить, — промовив він уже серйозно. — Мілі, проведіть її до кімнати і до ранку простежте за її станом. І якщо їй стане гірше, негайно покличте цілителя.

— Так, Ваша Величносте.

Елдран нарешті забрав руку з її талії. Лоєн відразу відчула холод там, де щойно було його тепло. Вона ненавиділа це відчуття. Ще більше вона ненавиділа те, що її тіло, здається, зовсім не питало дозволу, кого саме йому боятися, а кого – пам'ятати.