Глава 11

Коли ми приїхали та вийшли з автівки, Андрій попросив мене затриматися. Лізка пішла додому, і ми знову залишилися наодинці, ніяково дивлячись один на одного.

– Через що ти вчинила бійку?

– Та дрібниці, помстилася за своє життя, - стомлено посміхнулася я, потираючи руки, бо вже було пізно, і, не дивлячись на літо, дуже мерзлякувато.

– Я знав, що привід у тебе міг бути тільки ґрунтовний, - прокоментував Андрій, явно не сприйнявши все серйозно.

– Ти про щось ще хотів поговорити? - незграбно спитала я. 

– Так. Хочу вибачитися... Я розлютився трохи тоді, та вийшов за межі дозволеного. Сподіваюся, ти помирилася з ним? - нібито, зі співчуттям спитав Андрій, але навряд чи він зрадів би моєму примиренню зі Стасом.

– Я звільнилася.

– Нічого собі, - зітхнув він, хоч і було видно, що не щиро, але грав роль до кінця. Розумничка. – Мені дуже шкода. Той хлопець, здається, непоганий, і якщо хочеш, я скажу йому, що пожартував і ти ні в чому не винна.

– Ти знущаєшся наді мною? Я вже сказала йому, що це був не жарт, і я не вірю, що тебе це засмучує.

– Та звісно, не засмучує, - цокнув він, ставши природним. Так вже краще. – Але я бажаю тобі щастя. Насправді. Навіть не дивлячись на свій егоїзм, який кричить мені зовсім інше.

– І що ж він кричить?

– Що мені не треба тебе відпускати, - ошелешив мене Андрій, і я завмерла. – Ти – моя, я – твій, і інакше ніколи не буде. Що б не сталося... Ми не замінимо собі один одного.

– Не слухай його, - холодно відповіла я, витримавши невелику паузу. – Він меле дурню.

– Це дуже складно. Ти моя невід'ємна частина. Ми були разом з самого дитинства. Як я можу уявити собі майбутнє без тебе? 

– Так само, як і уявляв усі ці роки у Франції, так само як і розлучився зі мною, не поговоривши... Все просто. Треба тільки відпустити ностальгію і не чіплятися більше за неї.

– Невже для тебе це дійсно так просто? - обурився Андрій, і знову серед нас, циніком була я.

– Андрію, що ти хочеш? - втомлено запитала колишнього.

Він схватився за голову, і присів на лавку, нервово скуйовдивши волосся. Я сіла поряд, але не дуже близько.

– Ти пам'ятаєш, як ми жили на дачі у твоєї тітки? - раптом згадав Андрій, дивлячись кудись у порожнечу. – Треба було зняти будиночок за містом на час моєї відпустки... 

– Я не буду твоїм тимчасовим зв'язком. І до речі, коли в тебе весілля? - злісно дорікнула я Андрію.

Його заручини доводили мене до слабкої ненависті. Як він міг? Чому я ні з ким досі не зустрічаюся і навіть не сприймаю когось іншого, а він... Не просто сприймає, а ще й хоче створити з нею родину. Він явно її не кохає, раз так просто зраджує. Тоді навіщо? Просто занудьгував?

– Яке в біса весілля? - роздратовано простягнув Андрій, розвернувся до мене і відчайдушно схопив за руки. – Поля, я так більше не можу. Чому ми це зробили? Давай все повернемо... Мені пусто без тебе... Ніяка кар'єра, ніякі подорожі, ніякі досягнення не роблять мене щасливішим, бо я не можу розділити цей успіх з тобою. Мені нічого не потрібно, якщо ти не поряд...

Чи можна було довіряти його емоціям? 

– І що ти пропонуєш?

– Поїдемо до Тулузи, як ми і планували раніше? Або будемо тут. Все одно де, головне разом. Просто скажи... Ти хочеш, щоб я залишився? - Андрій нервово стискав мої руки, з надією дивлячись, майже не кліпаючи.

– Мені здається, що це не ти кажеш, а завтра взагалі нічого не згадаєш. Минулого разу ти теж страждав так, що я повірила, а потім... "Мені не потрібно більше нічого". Не хочу так...

– Поліно... Будь ласка… Я лише перевіряв твою реакцію. Я злякався, що дарма повірив у минуле, бо тобі це більше не треба. Але ж ти так легко мені підіграла, що тобі все одно... Ще й цей начальник твій... Раніше ти не вміла брехати, а тепер я повірив. Повірив, що для тебе все в минулому.

– Просто, ти теж навчився брехати... І на відміну від тебе, в мене немає нареченого, - вкотре пригадала я..

– Насправді... Лінда мені не наречена, - примружившись, сказав Андрій, і мої очі поповзли на чоло від подиву. – Ми познайомилися нещодавно, і я думав, що почну з нею зустрічатися, але перед від'їздом сюди, ми вирішили закрити цю тему.

– Тобто... Ти обдурив мене? 

– Вибач. Ми не наречені, не пара, не коханці, і навіть не друзі... Господи, та в мене навіть ні з ким, крім тебе, так нічого і не було, - сором'язливо додав Андрій, ховаючи погляд. – У дядьковій компанії, навіть вважають, що я гей. Я звичайно не нахвалюю себе, але раптом це якось вплине на твоє рішення, - нервово посміхнувся він. Чорт забирай, ми такі схожі. І який же він милий...

– І нащо тоді ти зберігаєш фото з нею у соцмережах?

– Де ти таке побачила?

Я дістала смартфон, і відкрила його сторінку. Андрій приснув від сміху.

– Це донька Венсана від першого шлюбу. Моя двоюрідна сестра Марі, - сказав Андрій, і я посміхнулася. – Ти посміхаєшся. Це добрий знак, - він погладив мою щоку, ніжно милуючись.

– Мій коханий Андрійко, - я торкнулася його руки, думаючи, що зараз це зроблю. Прийму доросле рішення. – В нас нічого не вийде. 

– Чому? - сумно спитав Андрій.

– Минув час. Ми повинні були подорослішати, але бачиш що відбувається? Ти чомусь набрехав, я чомусь повірила, ти повірив в те, що я повірила, і ми так само як і колись, навіть не поговорили, не обсудили це нормально. Я від тебе бігала, ти нічого не казав, лише натякаючи та ревнуючи, наче хлопчик... Проста ситуація стала суцільним бардаком. Дитячий садок! Ми малі діти, і нічого в нас не вийде. 

– Так, це було дуже тупо. Ми не просто малі, ми неймовірно дурні, але... Я кохаю тебе, Полька. В цьому впевненості мені не бракує. Дуже кохаю.

– Я знаю, сонечко, - сумно посміхнулася я, і наблизилася, майже обійнявши його. – Але ми не вміємо нічого робити разом, крім як розважатися та кохати. Все зіпсувалося ще до того, як ми розлучилися через брехню Юрка. Дитинство закінчилося, і ми зламалися. Нам не треба бути разом лише тому, що нам було весело у школі.