Глава 10

Кращої заміни Андрієві мені не знайти, якщо ми не будемо разом... Але, чи дійсно ми не будемо більше разом? 

Коли я зайшла до кабінету Стаса, він збирав якісь документи у коробки.

– Що це все означає? - спитала я розгублено.

– Я перебираюся. Сюди найму адміністратора, а сам сидітиму в іншому закладі. Я його зовсім закинув. Через тебе, - звинуватив він мене. Більше закоханого погляду в очах Стаса не було. 

– Тобто, через мене?

– Я був настільки стурбований, що стирчав тут безкінечно. Настільки хотілося бачити тебе. На щастя, більше мені не треба бігати за тобою, - Стас ніби клокотів зневагою та презирством до мене.

– Це був мій колишній чоловік, - простягнула я. От нащо виправдовуватися? Щоб знову обнадіяти його? Принизливо і тупо.

– Я зрозумів.

– Ні, не зрозумів, адже він вже відлітає назад. Ми просто спілкувалися. Ми не разом.

– І в тебе зараз із ним нічого не було? - запитав він, наче вже знав відповідь. Я промовчала, опустивши погляд, тому що брехати сенсу не було. Його думка про мене вже не зміниться. Стас здивовано підняв брови. – Навіть так? Про що тоді взагалі казати... Раніше його поряд не було, але ти все одно божеволіла, і не могла покохати іншого, а тепер... Як тільки він буде з'являтися, ти завжди втрачатимеш голову. На тобі ж не було обличчя після відпустки через вашу зустріч. Ти його ще довго не забудеш. Тож забираю свої слова. 

– Які саме?

– Я не можу більше на тебе чекати. Розбирайся сама в своїх почуттях. Я втомився, бо... Не думаю, що кохаю тебе настільки сильно, щоб не думати про себе. А може і взагалі... Мені все здалося. Оп – і не було ніякого кохання.

Чому всі мої залицяльники, яких було шкода через невзаємність, врешті-решт виявлялися всього лише мильними бульбашками? Здалося? Тобто, зовсім і не кохав? А нащо було втіляти мені почуття провини перед ним?

– Це те, про що я попереджала неодноразово, - зітхнула я. – Попереджала, а ти впирався і казав, що це неважливо, і все мине, бо ти закоханий. Вибач, що все одно тебе втягнула, я не хотіла... Можеш розбирати свої речі. Я допрацюю цей тиждень і звільнюся.

– Полю... - обличчя Стаса витягнулося від подиву, ніби він усвідомив, що погарячкував, і почав рухатися до мене. – Я не хотів... Зовсім щось не те сказав.

– Зупинися, будь ласка. Ти все вірно сказав. Прощавай.

Я рішуче залишила кав'ярню, а потім звільнилася. Якось так все і вирішилося. Стас розчарувався в мені остаточно, або не зовсім, але мозолити йому очі було б неетично. Досить пустих надій. У п'ятницю я попрощалася з кафе, і бос навіть не змусив відпрацьовувати обов'язкові кілька тижнів. 

Увечері хотілося одягнути своє депресивне вбрання, нажертися морозива, та завалитися спати. Але розважитися було потрібніше, тому я таки одягла свій депресивний комплект, і ми з Лізкою вирушили в клуб. Загалом, це було не зовсім для мене. Клуби, діскотеки, інші гучні заклади... Ми навіть з Андрієм бували в таких місцях лише пару-трійку разів. Але тепер мені сподобалося. Ми з Лізкою були зірками на цьому святі життя, і я майже відволіклася від своїх страждань, поки серед оточуючих не з'явився вже знайомий мені тип, та поліз танцювати.

– Юра?! - вигукнула я, і вирвалася з його танцювальних обіймів.

– Привіт! - зрадів Юрко, ніби я не блювала нещодавно поряд із ним. – Як ти почуваєшся? Більше не нудить?

– Та чорт тебе забирай! Як ти, взагалі, ризикнув попастися мені на очі? Я ж попереджала тебе! Краще біжи! - кричала я так, що аж губи зводило.

Я вирішила все пригадати Юркові, і одразу накинулася на нього з кулаками. Яка брехня... Нічого я не могла вирішувати в такому стані – суцільні імпульси. Вже хвилин через двадцять, ми з Лізкою, яка відчайдушно мені допомагала у покаранні негідного злочинця, сиділи в відділення поліції.

– Давай попросимо телефон, мамі з татом зателефонуємо, - тихо запропонувала я, вмираючи від страху через такі пригоди.

– З глузду з'їхала? Вони взагалі не повинні нічого знати ні про наші депресухи, ні про клуби, ні, тим паче, про поліцію. Близьких друзів, яких можна викликати серед ночі, в нас немає... І ти чудово розумієш, на що я натякаю, - хитро подивилася Ліза. Як я можу подзвонити Андрію? А якщо він вже поїхав?

– Ні. Цього ніколи не буде. Я навіть його номера не знаю.

– Він же дзвонив тобі нещодавно. Знайдемо. Просимо телефон, і дзвонимо, - рішуче наказала сестра.

– Я ж кажу, ні, ми посварилися.

Ліза закотила очі від мого особистого життя.

– А Стас?

– Ліза, ні. Його я точно більше не чіпатиму.

– Окей. Отже, Андрій.

Ліза не дочекалася моєї згоди, а попросила мій телефон у поліцейських, продивилася книгу викликів, та розбудивши Андрія серед ночі, переконала його терміново приїхати. Я дуже здивувалася їхній надто короткій розмові. Тобто, він не відмовлявся приїжджати, а одразу погодився. З'явився дуже швидко. Андрій визволив нас з поліції, і повез на своїй машині додому. Він був заспаний, навіть трохи пом'ятий, у тому ж самому синьому костюмі. Ми багато сварилися в ці дні, але те, що він приїхав і все вирішив, підкорило сьогоднішню мене до неможливості.

Продовження у понеділок о 19:00