Глава 4

Я вдивлялася в текст записки, і наче задихалася від серцебиття. Його байдужість була вдаваною? Чому він не сказав мені нічого, поки ми йшли? Навіщо ця зустріч? Надалі я не міркувала, що робити, а просто діяла на автоматі, і тому тишком-нишком залишила будинок, схвативши запасний клатч з телефоном та дрібними грошима. От Лізка! Добре, що я хоч телефон і документи забула взяти у лікарню, бо була б і без них. 

Озирнулася, щоб перевірити, чи не помітила мама мою втечу, бо буде дуже прикро почути щось типу: "О, ну все зрозуміло! Так вона і послухалася. Знов побігла до нього, щоб потім нити". Мені не потрібно це чути. Сама знаю, що це так.

Я добігла до місця призначення, трохи загальмувавши перед тим, як підійти до Андрія, щоб він не думав, що я летіла до нього. Потім зупинилася, коли побачила, який сумний він сидить під тим каштаном, де ми присягалися, що все подолаємо разом. Досягнемо всього, і станемо на ноги, на зло батькам і тим, хто не вірив в наше кохання. Як же страшно йти. Зібрала волю в кулак, і підійшла до колишнього чоловіка.

– Ти прийшла так скоро. Не очікував, що ти взагалі прийдеш, - Андрій здивовано подивився на мене, та підскочив з трави. Його стильний одяг був наче непризначеним для прогулянок на природі. Сорочка виправлена, рукава закочені, а піджак взагалі на землі.

– Тут недалеко. Мені просто нескладно було прийти, - байдуже відповіла я, і присіла під дерево, після чого він також знов усівся.

– Ти наче в школі, - посміхнувся Андрій, і почав підсовувати свого піджака під мене. – Трошки... Підійми свої пиріжечки.

Андрій завмер, мабуть, не очікуючи від себе такої фамільярності, наче ми близькі, як раніше. Я мовчки підняла свою п'яту точку, дозволивши йому подбати про мене.

– Пробач, - нарешті вимовив він, наче замріявся і не дуже тямив, що робить. – Забувся трохи.

– Про що ти благав поговорити? - я обминула цю незручну ситуацію, і запитала про важливе.

– Так, давай до справи, - Андрій прийшов до тями, і знову здавався холодним і відчуженим. – Я гадаю, що неправильно було б нам не поговорити. Все ж таки, ми зустрілися. Давай не будемо ігнорувати долю.

Ох, промайнув наївний хлопчик з минулого, який вірить у доленосні збіги та дотримується прикмет. Я поблажливо посміхнулася.

– Долю? Я гадаю, що якщо ми тоді не поговорили, то зараз це взагалі не важливо. Ні для тебе, ні, тим паче, для мене.

– Ну годі тобі бухтіти... Розкажи, як живеш, - Андрій ігнорував мої шпильки, залишаючись ввічливим. 

Він чекав на відповідь, поки я дивилася на нього, як на дурня. Зірвав якусь маленьку квітку поруч, і простягнув мені. Невже, цей Андре Ліно не розуміє, що такий його інтерес заради етикету, доб'є мене остаточно? Стільки років я намагалася піти далі, і майже пішла, як він знову з'явився поруч. Я взяла квітку і сховала погляд, потупившись у траву.

– Не заміжня, дітей немає, живу разом з сестрою окремо від батьків, печу тістечка у маленькій кав'ярні. Все. Новин більше немає.

– Тістечка? - Андрій насупив брови, ніби могутній борець перекваліфікувався у тендітну балерину. – А як же філологія?

– Кинула, ще на другому курсі. 

– Зрозуміло. А зі мною все сталося так, як і планувалося, - ніяково сказав він. Щось ще хоче сказати, та не наважується. Я ж бачу.

– Вітаю, - сказала я, підвелася з землі, і обтрусила спідницю. – Я піду, вже пізно.

– Ні, почекай, - стрепенувся Андрій, і підскочив з трави, схопивши мене за руку, і сміливо вдивляючись в очі. Так сміливо, як ніколи за цей день. – Стривай, будь ласка. Просто скажи, навіщо ти це зробила?

– Може трошки конкретики? - розгублено перепитала я, намагаючись вихопити свою руку.

– Чому ти побігла до нього, тільки-но я поїхав? - спитав він, і я задумалася. Невже він про Юрка? Яка дурість. Чому він так думає?

– Я не бігла до нього. Я чекала на твій дзвінок, чекала, що ти скажеш, що все буде, як раніше... Що перестанеш уникати наших розмов. Але натомість, отримала запрошення на розлучення та купу блокувань у месенджерах, - я відчула злість, та різко висмикнула руку з його ціпких пальців. – Чому ти не хочеш поговорити про це?

– Тобто... Ви не були разом? - схвильовано вимовив Андрій.

– Були, але вже після нашого розлучення. Але тут вже вибач. В кожного свої методи загоєння ран, і після твоїх вибриків, я мала право робити, що захочу, - панічно відбивалася я, в той час, як Андрій виглядав шоковано і наче не розумів мене. – Просто зізнайся, що ти і не збирався повертатися.

– Про що ти взагалі? Що за нісенітниця? Я захотів розлучення тільки тому, що твій Юрко написав мені про вас. Що ви вже разом...

– Який же ти йолоп, Андрійчику, - мене накрило розчарування від того, що я дійсно вважала свого двадцятирічного чоловіка свідомим. Наразі, йому дванадцять п'ять, але здається, розуму в його голові не побільшало. І в мене також. Два дурня, трясця. – Ти повірив цьому довбню, а мене навіть не спитав?

– А чому ти нічого не сказала? - дві малі дитини сперечалися, наче у пісочниці, хто з них винен у тому, що з того сухого піску не виходять паски. – Хоча... Якщо ми вчинили так, то може наш шлюб нічого і не був вартий, - розчаровано сказав він, і в мене болісно смикнуло у серці. 

– А ось це вже розумний дорослий висновок, - скуто відповіла я, відчуваючи сльози в очах. Хотілося бігти, але я залишалася поряд з Андрієм.

– Слухай... Я тут пробуду пару тижнів у справах, а там може й довше, якщо Ліза не поверне Венсана. Друзів, окрім тебе, я завести не встиг, - він робив великі паузи між реченнями, що наводило на невтішні підозри. Щось запронує. – Проведемо цей час разом? Але як друзі, якими ми були до стосунків. Було весело. Ми весь час сміялися.

Його наївна посмішка обеззброювала. Який милий кат мені дістався.

– Це у школі було. Ми ж виросли, я стала занудою, я вже не вмію так веселитися, - втомлено відповіла я, розуміючи, що до моєї згоди майже не залишилося часу.