Глава 5

Схлипнула, притиснула руки до грудей, боячись завити. Напружувало те, що без подробиць, можливо, поранений важко і боїться засмутити її ще більше. Вже ні про що інше думати неможливо.

— Мамо, вам Сашко щось надіслав? — Алла завмерла на порозі кухні, дивлячись на свекруху з надією. Хотілося вірити, що це тільки її страхи, що Саша просто поспішав, відволікся, тому й надіслав лише три слова.

— Нічого, доню, вже сил немає чекати. А тобі?

Алла мовчки сунула їй свій телефон. Свекруха заплющила очі, похитнулася, Алла навіть підскочити не встигла, як та вже розправила плечі, глянувши на неї з якоюсь відчайдушною впертістю:

— Живий, це головне. Рани зашиють, загояться. Адже живий. Бог почув мої молитви, не забрав його до себе.

Спробували зателефонувати, але Сашин телефон, мабуть, був відключений. Всидіти на місці складно, і перед дітьми метатися з кута в куток не хотілося, тому поклавши телефон до кишені пішла тинятися вулицею незважаючи на пізній час. Ходила, доки не втомилися ноги, намотувала кілометри та думки. Думала про сім'ї, які втратили батьків, братів, дочок, чоловіків. Згадувала розмову з вдовами, в очах яких згасло все, навіть ненависть до агресора, втрата заглушила все, крім порожнечі. Ця порожнеча дивилася на світ розгубленою душею, наполовину живою, наполовину мертвою. Поряд з ними теж хотілося вити, бо їхній біль сочився з кожного подиху та слова. Неможлива втрата, яку вже нічим не заповнити, не загасити новими зустрічами, не заліпити новим коханням, кожен день буде свідком втрати. Тому що їх немає, а світ, який вони рятували, існує завдяки їхньому подвигу. Навіть перемога не пом'якшить цей біль, бо за неї буде заплачено материнськими сльозами, дітьми, які ніколи не подорослішають, молодими хлопцями, які ніколи не підуть на побачення та не стануть батьками, жінками, які не подарують поцілунок та життя, старими, що задихнулися від страху, зруйнованими будинками, цілими містами та долями мільйонів. Ось ціна перемоги. Величезна ціна.

Алла довго дивилася у бік Маріуполя, рахувала удари серця, уявляючи, що її серце та серце її чоловіка б'ються в унісон. Адже він десь там, чоловік, якого вона не може втратити, якого недолюбила, якому не сказала стільки важливих слів. Якби не свекр, який пішов її шукати, так би й ходила всю ніч. Бо хіба заснеш, коли стільки думок у голові?

У будинку сильний запах барбовала, на столі смажені пиріжки з капустою та свіжоспечений хліб, який остигаючи, дихає під рушником. Свекруха, притиснувши до себе Бульку, дивиться репортаж про українських біженців у Польщі, діти сплять, а свекр, витягнувши пляшку домашньої настоянки, подає Аллі знаки.

- По п'ятдесят грамів за перемогу? Заснеш міцно та швидко. Не муч себе, доню. Нам залишається лише чекати. То ти складеш старому компанію?

Кивнула, перекинула гірку чарку і пішла спати до дітей, поклавши під щоку телефон. …І він завібрував на світанку, Алла трохи стрімголов з ліжка не злетіла, намагаючись вгамувати тремтіння. Номер був незнайомий. Серце зупинялося від найстрашніших припущень.

— Так, я вас слухаю! — Видавила вже не дихаючи.

— Це я, Аллусю. Я в Дніпрі, у лікарні, — промовив рідний втомлений голос. — Мене та ще трьох важких хлопців доставили до Мечникова. Наше командування провернуло таку складну операцію. Більшого телефоном сказати не можу. Приїдеш?

Він ще питає! Поки він говорив, вона тричі умилася сльозами, лежачи на підлозі в коридорі.

— Приїду, рідний, звісно, ​​приїду. Нині зберусь і на вокзал. Куди поранили?

— Скажімо так… мене стало трохи менше. Відірвало ліву руку по лікоть. Решта подряпини. Сказали жити буду. Мамі скажи якось акуратно. Ти ж не передумала? Чи рано про це запитувати?

— Про що передумала? — Розгубилася Алла, запихаючи документи в сумку.

— Заміж за мене виходити, — гірко зітхнув і мовчить.

— Ні, не передумала. Я навіть вирішила народити тобі сина! — випалила Алла. — Ти ж не проти?

— Мені подобається твоя пропозиція, — чути, як усміхнувся. — Чекаю.

Одягнувшись, розбудила його батьків, як змогла пояснила, заспокоїла і рвонула на вокзал, схрестивши пальці, щоб сісти на ранковий потяг. Адже якщо вдасться, увечері вже буде біля Сашка. За дітей можна було не переживати, свекруха з них порошинки здуватиме. У Алли, крім дочки, Сашка та його батьків нікого більше не залишилося. І за ці, просочені війною дні, вони стали ще ріднішими, ще ближчими та незамінимими.

Алла встигла заскочити у вагон в останню хвилину, навіть місце знайшлося. Нині в той бік мало хто їхав. Розкотивши матрац, проспала чотири години поспіль, решту часу дивилася у вікно на поля, що пролітали повз, вокзали, села, незаймані війною, і молилася, щоб прибути без запізнень.

Перше, що зустріло її у Дніпрі – сирена, але люди все одно ходили вулицями, їздили маршрутки і навіть ходили трамваї. Розпитавши, як швидше дістатися до лікарні Мечникова, стрибнула в маршрутку і стала нервово смикати ремінець сумки. Нетерпіння розпирало, хотілося бігти попереду автобуса. На кожному світлофорі скрипіла зубами і подумки підганяла пішоходів. Сашко теж, мабуть, не в змозі чекати, як тільки вона зійшла з поїзда кожні п'ятнадцять хвилин слав їй повідомлення: «Ти де?», «Маршрутка чи трамвай?», «А зараз де?». Скинув їй номер палати та поверх. Але їй все одно довелося розпитувати у людей, бо сама лікарня була величезною і номер палати знати мало, треба ще не заблукати в коридорах.

А коли, нарешті, дісталася до потрібних дверей, серце билося так, ніби у неї в грудях воно не одне, а цілий десяток.

Постукала і обережно зазирнула, пошукавши очима Сашка. Навіть таким впізнала: замучений, худий, з бородою, залишок руки забинтований, голова теж перев'язана. Зробила перший крок і… від переживань підкосилися ноги.

— Аллусю, — намагається підвестися з ліжка, схопившись за штатив крапельниці.

Хтось з ходячих хлопців, підхопивши її під пахви, допоміг піднятися з підлоги і підтримуючи за руку довів до ліжка Сашка, де вона впала прямо йому на груди і не соромлячись розплакалася. А він, погладжуючи її по спині, притискав до себе єдиною рукою, тихо повторюючи: