31 розділ

Ноги самі привели мене до цього місця. Нашого будинку. Я не знаю, точніше не пам’ятаю, як змогла дістатися додому. Хтось наче запитав адресу, і я на автоматі її назвала. Потім, мабуть, приїхало таксі... І ось, тепер я тут.

Двоповерховий будинок світло - бежевого кольору, заокруглений балкон якого прикрашений різними видами квітів. Відчинивши хвіртку, проходиш у двір, де можна побачити невеличку клумбу з білосніжними камінчиками, усередині якої посаджене середнього росту квітуче дерево. Потім долаєш декілька метрів, і натрапляєш на маленьке декоративне озеро. Вода майже прозора, на дні виблискують камінчики, а на поверхні лежать прекрасні рожеві водяні лілії. Обійшовши навкруги будинку, потрапляєш у сад. Коли тільки все розпочинали, то посадили з Андрієм декілька саджанців соковитих яблук та слив. Але минулого року мені дуже захотілося мати ще й черешні. Обожнюю їхній смак влітку.

Згадуючи ці незабутні моменти, і водночас дивлячись на цей будинок, хочеться знову повернутися у ті дні. Дні, коли ми були такі щасливі, закохані та по – справжньому живі. Дні, коли я відчувала себе найщасливішою у світі дружиною. Його дружиною.

Досі пам’ятаю, як ми з Андрієм вибирали наш майбутній дім, мріючи наповнити його сімейним затишком та любов’ю. Нам пропонували безліч вигідних та красивих варіантів, але коли я побачила цей будинок, то все наступне одразу відкинула.

Коли вперше увійшла у вітальню, роздумуючи над майбутніми меблями, які ідеально впишуться в інтер’єр. Коли вперше розставляла на балконі квіти, милуючи око їхніми яскравими барвами. Коли вперше готувала на затишній кухні нашу спільну вечерю. Колись я мала все, а тепер навіть цей будинок немає значення. Бо кожен такий теплий спогад нагадує про те, що я сама, без Андрія. І це вбиває… Як зовні так із середини.

Як мені хочеться повернути час, повернути все, що існувало до найжахливішого дня в нашому житті. Хочеться знову відчувати та проживати ту вічність, де кожна мить сяяла зірками. Покликати б тепер той день, коли на годиннику вибила четверта година ранку. Покликати б і зупинити той час, не дозволивши увірватися в наше життя цьому жахіттю…

Роблю декілька повільних кроків, смикаю рукою хвіртку, крокуючи до входу у будинок. На автоматі перекладаю ступні на декількох сходинках, невпевнено відчиняючи двері. Двері захлопуються і я в очікуванні маминого голосу. Так, зараз треба готуватися до чергових криків, але я прекрасно її розумію. Вона хвилюється, і це нормально. Вона – найрідніша людина в моєму житті. І, можливо, це прозвучить досить егоїстично з мого боку, та зараз мені всерівно абсолютно на все. Один, два, три… Дивно це. Мабуть знову залишила записку та пішла в магазин. Мама часто так робить, постійно забуваючи зачинити двері на ключ. Можливо, це й на краще, що вона не бачить мене таку.

Я ще досі стримуюсь, хоча знаю, що зараз буду ревіти. Тихо зовні, але голосно, розбиваючись як хрупка ваза на шматки - в душі.

Тремтливі пальці чіпляються за застібку босоніжок, щоб зняти їх. Байдужим рухом, навіть не дивлячись, штовхаю їх ногами десь убік. Голі стопи відчувають холодну плитку, але затуманена жахливими подіями голова навіть не зважає на це. Услід за взуттям на підлогу гупає сумочка. Мені не хочеться озиратися, думати про щось. Очі прикутим рухом дивляться прямо, і вже через декілька секунд рука свідомо знаходить ручку дверей нашої спальні.

Переступаю невеличкий поріг, а очі одразу знаходять наші усміхнені обличчя. І все. Я більше не можу, не хочу. Сльози починають котитися по щоках, а розум досі не може відпустити нещодавні події. Повільним темпом наближаюся до туалетного столика, а права долоня тягнеться до нашого фото. Так обережно та боязко торкаюся пальчиками обличчя Андрія, згадуючи у пам’яті цей день, згадуючи його той щирий та теплий погляд. Я пам’ятаю. Я досі все пам’ятаю. І це єдине, що я тепер можу – дивитися на це фото, зберігаючи у серці завжди щасливого його. Минають хвилини, дні, місяці, а мрія залишається єдина – побачити його тут, наяву, роблячи нові прекрасні знімки.

Раптом погляд опускається на забруднену червоною фарбою пишну сукню. Мені ніколи в житті ще не доводилося бачити такий огидний колір. Бо це найгірша червона фарба, яка залишила пензликом на мені свої найгірші мазки. Серцебиття прискорюється, сльози не можуть зупинитися, а душа горить від злості. Обидві руки свідомо хапають сукню. Мені так хочеться зірвати її з себе, роздерти на дрібні шматочки, і забути. Назавжди забути і поховати цей темний день.

Пальці знаходять блискавку, і різким рухом я тягну її донизу. Декілька рухів, і блакитно-червоне полотно зустрічається з підлогою. Посеред світлої кімнати я стою тільки в спідній білизні, відкидаю голову назад, тільки б не бачити цю сукню.

Моє тіло так відчайдушно вимагає чистої, гарячої води, тому через міжкімнатні двері я заходжу до ванної кімнати. Дверцята душової кабінки відчинені, тому я на автоматі прокладаю маленькі кроки, опиняючись всередині. Повертаю ручку кранику, відчуваючи на собі бурхливі краплі води. Я стою, я плачу, я знову відчуваю те ж саме. Мені хочеться вити не своїм голосом від болю, який роздирає зсередини.

Прикладаю обидві долоні до рота, щоб мої ридання були менш чутними. Розум досі не готовий прийняти те, що сталося. На моїх руках тільки що померла людина. Я все ще досі не можу усвідомити, що це було зі мною.

Раптом перед очима спливає та сама картина: невисокий чоловік, який стікає кров’ю, дивлячись на мене благаючими очима, і я. Знову безпорадна і одна, яка в кожному незнайомому погляді відчайдушно шукає допомоги.

Він повинен був жити. ЖИТИ. Натомість віддав своє життя Богу, поповнюючи собою світле небо, яке забирає до себе найкращих. Найкращих людей сильної, вільної нації. Людей української нації.

Долоні впираються у холодну плитку, тоненькі пальці так сильно напружуються, що кісточки синіють до кольору синього неба. Очі печуть від чергової порції сліз. Душа горить, серце розривається. Заплющую очі, стискаючи здригаючі губи. В одну мить мені просто хочеться знову впасти. Знову дозволити собі розвалитися. Чолом притуляюсь до долонь, не перестаючи схлипувати. Ненавиджу ці почуття. Ненавиджу себе таку.