25 розділ

Вчора перерахувала на карту Камілі усі гроші, які змогла зібрати для найскорішого одужання того хлопця. Виявляється, його ситуація вкрай складна, і обійтися звичайним протезом не вийде. Лише вчора, коли побачила його таким безвихідним, то зрозуміла, через який жах вони проходять. Скільки болю і мук вони витримують. Не передати словами, що я відчувала у той момент...

Так, я віддала майже всі кошти, які так довго з Андрієм накопичувала. Звичайно я розумію, що цього недостатньо, а втім я щаслива, що зробила це. Бо кожен, абсолютно кожен, хто боронить нашу Батьківщину, заслуговує на найкраще життя.

Сьогодні минула ще одна ніч без Андрія. Мені дедалі частіше починає здаватися, що я божеволію. Я не чую його голос, не відчуваю його дотиків, подиху. Не відчуваю і не бачу його... А від цього мені хочеться зійти з розуму. Кожен куточок нашого затишного будинку нагадує про щасливі митті, коли Андрій був тут. А тепер це затишне гніздечко перетворилося на місце, переповнене сумом, болем та морем сліз.

Як тільки-но я почула, що він зник, то зрозуміла що це дурна і неможлива брехня. Тоді я зрозуміла найголовніше, що ніколи - ніколи не повірю в це. Але кожен день тільки мучить мене в очікуванні дива. Якщо не дива, то маленької частинки надії, яка досі залишається для мене можливою...

Мені стільки багато хочеться йому сказати. Мабуть тому, я спонтанно вирішую писати йому листи. 

Відкриваю блокнот, і мій погляд прикутий до чистого аркуша паперу. Так страшно починати писати, адже я прекрасно розумію, що Андрій навіть не прочитає цього листа. Та мені конче потрібно хоч якось викласти те, що назбиралося за весь період його відсутності. Так хочеться сказати йому найважливіші слова...

 Рука тремтить, дихання важке, в грудях стискає від болю та хвилювання. Врешті моя рука хапає ручку і починає невпевненими рухами вимальовувати на папері.

"Андрію, мій найрідніший, найкращий, коханий і просто мій. Я досі не вірю, що пишу тобі ці слова, не маючи змогу сказати їх тобі вживу.

 Я ніколи не прийму те, що ми більше не зустрінемося. Ніколи і нізащо. Чуєш? Ніколи. Бо таке неможливо. І ти не міг так вчинити зі мною. Ти ж казав, що ніколи не дозволиш мені плакати. Ти запевняв, що поруч з тобою я завжди буду щасливою. МИ будемо щасливі. Але чому ти так вчинив? Чому? Мені так погано без тебе. Ти навіть не уявляєш"

Різко зупиняюся, роблю глибокий вдих повітря. Пальці тремтять, не осмілюючись продовжити писати. На очі надходять сльози, і через секунду написане слово "коханий" розмивається гіркою краплею сльози. 

Намагаюся не розвалитися, і боязким рухом долоні продовжую:

"Мені хочеться піднятися на вершину найвищої гори і закричати на весь світ, щоб хоч хтось мене почув. Щоб хоч хтось повернув мені тебе. 

Моє серце підказує, що ти живий. І я вірю в це. Знаєш, до мене постійно підкрадаються ті твої останні слова: " Я поруч. Пам'ятай це". Лише вони і твоя обіцянка тримають мене ще на світі. Де б ти не був, я знаю, що ти не помер. Бо цього не може бути. Ти пообіцяв, що повернешся. І обов'язково так буде.

Андрію, ти навіть не уявляєш, як мені без тебе. Кожного ранку у мене одне бажання - побачити твої очі. Ті неймовірні карі очі. Хочу притулитися до тебе, як тоді, коли була хвора. Я сказала, щоб ти не підходив, бо теж захворієш. Ти ж сказав, що завжди будеш поруч, бо тобі начхати на мою застуду. Ти просто обійняв дуже міцно і завдяки твоїй турботі я змогла швидко одужати.

Я кожної хвилини запитую себе, чим заслужила на це щастя? За що мені дістався такий прекрасний чоловік? Та водночас запитую Бога, чому він послав мені такі страждання? Чому відібрав у мене найцінніше? Чому дозволив бути цьому жалю і смутку? Чому? Мені настільки погано без тебе, що іноді у мене вже галюцинації. Буває: лягаю спати, повертаюсь на твою сторону і бачу твоє красиве обличчя. Я відчуваю, як твоя рука ніжно торкається мого обличчя, а інша тендітно перебирає пасма мого волосся. Потім ти відкладаєш його назад і трепетно цілуєш у шию. Боже, Андрію, ну де ти? 

Коли ти пішов, життя обірвалося. Тепер все не так як раніше. Якби ж ти тільки знав, як мені осточортіло це довбане життя. Не життя, а існування. Ти покинув наш дім, ставши на захист нашої країни, і я так сильно тобою пишаюся. Але так гірко водночас. Ти хотів захищати, а натомість безслідно зник. Бо хто б міг подумати що ти зникнеш? Якби хтось мені сказав, що тоді я обіймаю тебе востаннє, востаннє торкаюся твого обличчя, отанній раз бачу твої очі, то нізащо б не повірила у цю маячню. 

Ніколи не пробачу собі, що не повідомила тобі про свою вагітність. Скоро ми станемо батьками, як і хотіли. Досі пам'ятаю, як ти сказав, що хочеш двійнят. Бог мабуть почув ці слова, бо у нас і справді буде двоє маленьких діточок. Хлопчик і дівчинка. Якесь неймовірне диво. Знаєш, вони такі нечемні, навіть не дають поспати.

Сьогодні мені приснився такий милий сон. Я лежу на зручному дивані у вітальні, повільно занурюючись у глибокий сон. Чую, як двері відчиняються, і розумію, що ти повернувся з роботи. Ти заходиш у вітальню, бачиш мене і присідаєш на коліна біля дивану. Розплющую очі, насолоджуючись тобою. Рука тягнеться, щоб відкинути ковдру і піти тебе нагодувати. Але ти різко зупиняєш, запевняючи, що впораєшся сам. Твоя сильна долоня ніжним дотиком обіймає мою щоку, а твої вуста дарують лагідну посмішку. Не втримуюсь і вкотре кажу, як сильно тебе кохаю. Потім відчуваю, як ти цілуєш мій живіт, уважно прислухаючись до кожного поштовху малечі. Моя рука не слухається і починає гладити твоє густе волосся. 

Я щаслива. Андрію, ми щасливі.

Гадки не маю, коли знову зможу отак просто милуватися тобою, нашим щасливим життям.

Ніколи в житті не почувалася такою самотньою та розбитою, як та твоя ваза. 

Прошу, повертайся. Я чекаю і дуже кохаю тебе, герою мій".

Цей лист вдався мені надто боляче та емоційно. Виявляється, викладати думки на папері - це ще болючіше, ніж казати в обличчя. Бо я розумію, що він навіть пальцем не торкнеться цього листа.